Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капранови Брати
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— Що за маячня? А Паша?
— Що Паша? Кричить. А що він іще може робити?
— Казна–що! Півтора лимони кинули наліво?
— Як одну копійку.
Це видається нереальним. І не тільки тому, що навкруги — кораловий риф та пальми, а тому що безприділ. Це занадто навіть для гуманоїдів.
— Катрусю, мені здається, що донецькі тут ні до чого.
Вона пхекає чи то сміється, не розбереш.
— Мені теж так здається.
— Мабуть, хлопці вирішили у цій колотнечі повирішувати свої матеріальні проблеми.
— Може бути. Щоправда, я не думаю, що півтора лимони можуть вирішити їхні проблеми.
— Курочка по зернятку збирає.
— По лимону.
— Еге ж. Ти знаєш що, Катрусю… — Я замислююся і починаю водити босим пальцем по піску. — Це можна з’ясувати. Давай так, завтра береш когось із банку та їдеш до них… Ні, зачекай, — зупиняю я сам себе. — Завтра ти летиш до мене. Коротше кажучи, доручи комусь скопіювати ці документи, щоб потім Ґенек пробив, звідки ноги ростуть.
— Кому таке доручиш?
Нема кому. Це правда. Таке можу зробити або я, або Сапула. Чорт!
Вона вміла читати мої думки навіть на відстані трьох тисяч кілометрів.
— Сергійку, давай я затримаюся на пару днів, поки воно вляжеться, а потім прилечу.
— Ні, — кажу. — Так не годиться. Ми з тобою стільки планували…
— Нічого, все встигнемо. Два дні не вирішують. Головне — владнати цю справу.
У мене погані передчуття, але Сапула має рацію. Дідько б їх всіх ухопив! І чому я не затримався замість Катьки, а її не відправив першою? Я б цих скотів швидко вивів на чисту воду. І взагалі, куди спішити з цим відпочинком — поїхали б після виборів, справді!
Але що зробиш — не розробиш.
— Катю, я тебе люблю!
— Я тебе теж люблю. Знаєш, я купила новий купальник. Майже з нічого.
— Це чудово! Тобі дуже личать купальники з нічого. Тільки тут усі мусульмани.
— Тоді я вдягну чадру.
— Не вдягай чадри. Хай мусульмани заздрять вільним жінкам України.
— Ну гаразд, відпочивай там гарненько, тому що я приїду, і тобі доведеться трохи попрацювати наді мною.
— Це завжди із задоволенням. Тільки приїзди. Але я на телефоні цілодобово. Коли що — одразу дзвони. Зрозуміла?
— Зрозуміла, цьом–цьом.
І справді, якби тут телефон не брав! І якби Катька прилетіла зі мною — хай би вони повісилися зі своїми лимонами.
Певність, що усе це — самодіяльність гуманоїдів, не полишала мене. Хлопці беручкі, не обтяжені зайвими моральними принципами — втім, як і більшість у нас. У каламутній виборчій ситуації, коли кожен полює на кожного, вони почуваються цілком впевнено, щоб вихопити у якоїсь з акул шматок з–під носа. Але найгірше те, що Ґенек — теж з цієї породи і навіть якщо знайде, куди веде слід, цю інформацію передусім покаже самим гуманоїдам — може, поділяться. Хай би їм грець усім разом і кожному окремо! У цій країні неможливо працювати!!!
Проте з відстані трьох тисяч кілометрів масштаб проблем виглядає меншим. Я вже почав думати — а чи не передзвонити Сапулі з проханням послати їх усіх подалі та приїхати сюди, але сумління все‑таки взяло гору. Як я буду виглядати перед Пашею? Ми все‑таки партнери і гуманоїди — мої підопічні, мать їхню так. Нічого, два дні на відпочинку нічого не вирішують. Принаймні ми зробимо все, що можемо. Для очистки сумління я набрав Ґенека та попросив допомогти Сапулі у розслідуванні, він пообіцяв, що все буде добре. Ну, дасть Бог, на цьому й окошиться.
Тутешня вода, на відміну від каламутної київської, виглядала прозорою до непристойності. Невеличкий піщаний острів з усіх боків добудовували невтомні коралові хробаки, тому він був оточений домашнім рифом — мілиною, яка під час припливу занурювалася на глибину, а під час відпливу там можна було ходити по коліно в воді і без будь–якого аквалангу спостерігати за рибками, кораловими кущами та неймовірними квітками.
А може, життя варто прожити саме тут, серед коралів та риб? Може, Господь розкидає нас по світах з однією метою — щоб кожен знайшов шлях до свого раю. Якщо це так, то я вже знайшов. Мій рай — тут. Куплю собі острів з невеличким готелем або ж побудуюся, а потім буду рахувати гроші, що їх тобі привозять з усіх–усюд відпочивальники. Не знаю, скільки коштує така фантазія, але ж ми люди не бідні — якось вже спроможемося. Це принаймні краще за омріяний виноградник на півдні України — вже хоч би тим, що тут немає гуманоїдів, немає Паші і не треба ставати депутатом. А що, це ідея! Буду тут жити із Сапулою, вона керуватиме готелем і наглядатиме за обслугою–мальгашами. Обслуга тут — виключно чоловіки, бо мусульманській жінці не годиться спілкуватися з п’яними іноземцями. А Катька вміє керувати чоловіками. Хай там все горить вогнем — а ми будемо ходити босяка, і тільки коли вже зовсім припече, сядемо на літак та поїдемо до Києва в гості, щоб потім якнайшвидше чкурнути назад. Цікаво, скільки я витримаю таке життя? Я посміхнувся своїм думкам. Мрійництво — не моя стезя.