Щоденник моєї секретарки

Але що зробиш — не розробиш.

— Катю, я тебе люблю!

— Я тебе теж люблю. Знаєш, я купила новий купальник. Майже з нічого.

— Це чудово! Тобі дуже личать купальники з нічого. Тільки тут усі мусульмани.

— Тоді я вдягну чадру.

— Не вдягай чадри. Хай мусульмани заздрять вільним жінкам України.

— Ну гаразд, відпочивай там гарненько, тому що я приїду, і тобі доведеться трохи попрацювати наді мною.

— Це завжди із задоволенням. Тільки приїзди. Але я на телефоні цілодобово. Коли що — одразу дзвони. Зрозуміла?

— Зрозуміла, цьом–цьом.

І справді, якби тут телефон не брав! І якби Катька прилетіла зі мною — хай би вони повісилися зі своїми лимонами.

Певність, що усе це — самодіяльність гуманоїдів, не полишала мене. Хлопці беручкі, не обтяжені зайвими моральними принципами — втім, як і більшість у нас. У каламутній виборчій ситуації, коли кожен полює на кожного, вони почуваються цілком впевнено, щоб вихопити у якоїсь з акул шматок з–під носа. Але найгірше те, що Ґенек — теж з цієї породи і навіть якщо знайде, куди веде слід, цю інформацію передусім покаже самим гуманоїдам — може, поділяться. Хай би їм грець усім разом і кожному окремо! У цій країні неможливо працювати!!!

Проте з відстані трьох тисяч кілометрів масштаб проблем виглядає меншим. Я вже почав думати — а чи не передзвонити Сапулі з проханням послати їх усіх подалі та приїхати сюди, але сумління все‑таки взяло гору. Як я буду виглядати перед Пашею? Ми все‑таки партнери і гуманоїди — мої підопічні, мать їхню так. Нічого, два дні на відпочинку нічого не вирішують. Принаймні ми зробимо все, що можемо. Для очистки сумління я набрав Ґенека та попросив допомогти Сапулі у розслідуванні, він пообіцяв, що все буде добре. Ну, дасть Бог, на цьому й окошиться.

Тутешня вода, на відміну від каламутної київської, виглядала прозорою до непристойності. Невеличкий піщаний острів з усіх боків добудовували невтомні коралові хробаки, тому він був оточений домашнім рифом — мілиною, яка під час припливу занурювалася на глибину, а під час відпливу там можна було ходити по коліно в воді і без будь–якого аквалангу спостерігати за рибками, кораловими кущами та неймовірними квітками.

А може, життя варто прожити саме тут, серед коралів та риб? Може, Господь розкидає нас по світах з однією метою — щоб кожен знайшов шлях до свого раю. Якщо це так, то я вже знайшов. Мій рай — тут. Куплю собі острів з невеличким готелем або ж побудуюся, а потім буду рахувати гроші, що їх тобі привозять з усіх–усюд відпочивальники. Не знаю, скільки коштує така фантазія, але ж ми люди не бідні — якось вже спроможемося. Це принаймні краще за омріяний виноградник на півдні України — вже хоч би тим, що тут немає гуманоїдів, немає Паші і не треба ставати депутатом. А що, це ідея! Буду тут жити із Сапулою, вона керуватиме готелем і наглядатиме за обслугою–мальгашами. Обслуга тут — виключно чоловіки, бо мусульманській жінці не годиться спілкуватися з п’яними іноземцями. А Катька вміє керувати чоловіками. Хай там все горить вогнем — а ми будемо ходити босяка, і тільки коли вже зовсім припече, сядемо на літак та поїдемо до Києва в гості, щоб потім якнайшвидше чкурнути назад. Цікаво, скільки я витримаю таке життя? Я посміхнувся своїм думкам. Мрійництво — не моя стезя.