Щоденник моєї секретарки

Раз–два, і літак прив’язаний. Три–чотири, і моя валіза зникла у люці. П’ять — і я виходжу на понтон.

Двигуни літака гудять, матрос робить мені міжнародний прощальний жест та відв’язує мотузку від кнехтів. Шість–сім–вісім — і літак вже з гуркотом відчалив від понтону, набрав швидкість і злетів у небо, здійнявши хвіст із бризок.

Я озирнувся навкруги. Під ногами був залізний понтон не більше як звичайна кімната. На понтоні -я та валіза. А навкруги — океан аж до самого обрію. Я не повірив власним очам. Що це? Де мене висадили?

Де мій готель? Я впіймав поглядом острівець, той самий, що промайнув був у ілюмінаторі гідроплану. Він тепер знаходився зовсім близько — може, за п’ятдесят метрів. На острівці росло двійко кущів. Під кущами стояла чапля. Звичайнісінька собі українська чапля. І з докором дивилася на мене. Мовляв, хлопче, а ти звідки взявся? Я так само з докором подивився на чаплю.

— Ти хотів усамітнення? — озвався в голові скептичний внутрішній голос. — Пригощайся.

І тут з‑за обрію, буквально нізвідки вилетіла піратська фелюга. Вже потім, призвичаївшись до місцевих умов, я зрозумів, що в океані неймовірна рефракція. Земля закругляється так швидко, що сходиться з небом просто поруч — рукою дотягнешся. Ефекту сприяє яскраве сонце, яке відбивається від води та сліпить очі. Тобі здається, що ти залишився сам серед океану, а насправді острови і рифи грають з тобою у піжмурки, підступно ховаючись за обрієм.

З фелюги вистрибнуло двоє мальгашів у формених готельних футболках. Поки один притримував борт, другий швидко впорався з моєю валізою та допоміг мені перебратися з понтону.