Щоденник моєї секретарки

А може, краще про все це взагалі не думати? Що було — загуло, а що буде — то буде. Оно люди в літаку — летять собі у Дубаї покупатися та скупитися і ні про що таке не переживають. Може, взяти собі циганський принцип: «І пить будем, і гулять будем, а настане смерть — помирать будем», може, це єдина правильна філософія? Проте з нею треба народитися.

Далекі перельоти у мене завжди змішуються в одне суцільне марево — страх висоти, що гніздиться у підсвідомості, обов’язкові розмови з сусідами, байдужа уважність стюардес, нецікаві журнали, уривки нерозбірливої англійської, незручно прилаштовані на колінах книжки, обіди з дивним набором продуктів, безкінечне дьюті–фрі, допитливі погляди пасажирів, яким нема чого робити, окрім вивчати одне одного, залишки сну, біль у шиї та ногах. І думки, думки, думки. Про все на світі — починаючи від проблем світотворення, закінчуючи тим, якого дідька на борту лише чотири туалети. А нічна кількагодинна пересадка в Дубаї накрила цю мішанину пологом напівсну–напівмарення серед неприродно розкішного аеропорту, із вавилонським велелюддям різних рас, націй та авіакомпаній. Остаточно прийшов до тями я тільки тоді, коли з динаміків нарешті ввічливою англійською попередили про зниження і посадку у Мале — столиці острівної держави, до якої я, власне, й прямував.

Сучасні аеробуси обладнано ідіотськими камерами, які дають пасажирам можливість подивитися, що робиться внизу під час посадки. Я не люблю цієї розваги — чомусь завжди здається, що літак вріжеться у землю. Але сусіди завжди вмикають тільки їх. Посадка на Мальдівах відрізнялася від звичайних тільки одним — мені здавалося, що ми вріжемося не у землю, а в океан. Бетонна смуга з’явилася під пузом літака буквально в останню мить, коли я остаточно втратив надію. Сестрички з київського турбюро попереджали про спеціально насипаний острів–аеропорт, але я не думав, що все настільки серйозно.

А проте є річ, яка може виправдати усі незручності далеких перельотів. Це — момент виходу на трап. Коли ти починаєш озиратися навсібіч, немовби маєш у розпорядженні тільки цю хвилину. Начебто не буде ще кількох тижнів відпочинку, під час яких місцевий пейзаж стане звичним, іноді навіть обридливим. Подібно дитині, яка пройшла крізь страх пологів, відторгнення від матері і вилізла‑таки на світ Божий, ти всотуєш його очами, вухами, шкірою, буквально кожною клітиночкою. Я люблю цей момент іще й за те, що ти ні про що не думаєш, ошелешений навалою нових вражень. Мати можливість не думати — для мене рідкісна і особлива насолода.