Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капранови Брати
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
І коли, вже трошки призвичаївшись до польоту над безоднею, розвертався до берега, кинув останній погляд у глибину — раптом побачив їх.
Знизу, просто на мене піднімалися три постаті — з широкими трикутними крилами, довгими хвостами та пласкими рогами на голові. Вони випливали з чорної глибини океану повільно, немов у кіно, вимахуючи крилами. І саме цей плавний, безперервний рух не давав можливості поворухнутися. Вони захопили мій погляд й не збиралися відпускати. Манти — я впізнав їх за рогами, з фотографій на стінах ресепшену. Передня розміром була, мабуть, більшою за людину, за нею в кільватері йшла менша, а нижче — іще менша. Усі три тіла рухалися в одному повільному, якомусь космічному ритмі. Бо піді мною і справді був космос — чорна глибина, три сріблястих велетні і жодної можливості діяти.
Таємна, невідома сила, що випливла із зеленкуватого мороку — я гостро відчув свою абсолютну безпорадність перед нею. Ноги і руки вмить похололи. Щось неуникненне, катастрофічне було у їхньому розміреному русі — так летить у всесвіті комета, несучи з собою загрозу та руйнування. Так лист з повісткою випадає з поштової скриньки, віщуючи, що лиха не уникнути. Так перша сивина проступає на скронях, попереджаючи, що зворотний відлік твого часу вже почався.
Я висів над безоднею, з якої до мене піднімалося невідворотне, і не міг поворухнутися. А сріблясті велетні, хизуючись своєю байдужістю, повільно летіли темним космосом у своїх справах — їх не цікавила така дрібнота, як я. Зробивши плавний пірует, трійця розвернулася та помандрувала собі далі у своїх мантівських справах, ховаючись за поворотом рифу.
Кінцівки мої рухалися, немов у киселі. Свідомість розділилася на дві частини — одна все ще супроводжувала мант у їхній мандрівці, у той час, коли друга штовхала тіло до берега. Врешті ноги торкнулися піску, пальці схопилися за гострий риф. І тут очі мої раптом впіймали знайомий помаранчево–чорний силует. Риб’ячий професор знову супроводжував мене — а чи то не полишав цієї справи і зустріч з океанськими монстрами була його рук, тобто плавців, справа?
Я хлопнув долонею по воді, здіймаючи бризки. Професор хутко відскочив убік і здивовано глянув на мене. Манти не нападають на людей. Тут, біля рифу взагалі ніхто не зазіхає на туристів. Але все одно в океані треба бути обережним. Тому що ти — лише гість у цьому світі.
Не люблю інтуїції. Проблем і без неї вистачає. А так мучишся від поганих передчуттів, перебираєш в голові, що може статися — а потім воно все одно стається, і ти знову не спиш, шукаючи вихід. Одне слово, для мене інтуїція — це здатність двічі переживати одні й ті самі неприємнощі.
Але тривожне відчуття, що оселилося в мені після зустрічі з мантами, отримало свою розгадку наступного дня. Коли потелефонувала Сапула.
— Ну що там?
— Сергію, це якийсь пиздець.
Подібна лексика не є звичною у її вустах. Значить, трапилося щось неординарне.
— Що там?
— Та цей твій, Ні риба ні м’ясо. До нього прийшли донецькі і сказали, що тепер треба все віддавати їм.
З часів оприлюднення плівок Мельниченка українські бізнесмени у телефонних розмовах намагаються не згадувати прізвищ. Ні риба ні м’ясо — це Василь Гриб, мій директор державного підприємства. Він‑таки «Той, що в скелі сидить» (через те, що на першому поверсі — ресторан «Скеля»), він же Чинуша, Державник, а іноді просто Придурок. Твій Придурок.
— А він що?
— Він каже, що треба домовлятися з Турком (Турок — це Павлюк–паша). А вони кажуть, що Турок — ніхто, а Янукович — президент.
— Господи, а він що?
— Злякався, ліг у лікарню з серцем.
— А Мамин брат?
Мамин брат — це Віталік–міністр, бо в Катьчиної матері дівоче прізвище Матула, як у нього.
— Мовчить, як риба. Він з твоїм Придурком тут лаве пиляли на двох. Окремо від усіх. До того ж той його дрючив на всі заставки. Я зараз подивилася — там повний Освенцим!
Слово «Освенцим» перекладу не вимагає. «Пиляти лаве» — теж. Я підозрював, що у міністра з моїм директором є окремі шури–мури, просто не думав, що він такий дурний, щоб таскати через нього гроші для себе. Господи, не аж скільки ж вони там вкрали. Сказав би по–людськи: «Серьога, грошей не вистачає», — то я б йому виділив з гонорарного фонду. Все одно хабарі даємо направо і наліво, а у таких справах десять тисяч туди, десять сюди не мають значення. Зате — все чисто. Во люди! Хоч копійку, але вкрасти! А Вася Гриб теж не вчорашній — я думаю, що це в нього очі бігають! А воно, виявляється, не тільки з гуманоїдами в долі, не тільки для міністра гроші тирить, але й себе не забуває. От падлюка!