Викрадачі

Утім, чому слугували всі ті одягання, чищення, прибирання, затягування? Мушу знов повернутися до чоловіків. Мазі не розмовляла з нами про чоловіків і про секс, удома в нас не було батька, який міг би відлякувати наших приятелів, навіть просто розпитувати про них, а спроби Мазі захистити нас від спілкування з хлопцями були надто чемними, щоб ми брали їх до уваги.

— Хлопці дечого забажають від вас, якщо вони самі платитимуть за всі ласощі й розваги під час побачення, — повторювала вона.

— Мазі, — Марта робила великі очі, така була в неї звичка, — зараз ідуть вісімдесяті роки двадцятого століття. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятий рік залишився давно в минулому. Привіт!

— Це тобі привіт! Я знаю, який зараз рік, — лагідно відповідала Мазі й ішла до телефону замовити гарбузові пироги до обіду на День подяки або поговорити зі своєю хворою тітонькою, що мешкала в Брин-Морі,[97] а то йшла до крамниці освітлювальних приладів — спитати, чи не лагодять вони старовинні канделябри. Вона неодноразово стверджувала, що залюбки пішла б працювати, проте їй здається, що більше користі вона приносить удома, біля нас — допоки здатна сама сплачувати за наше навчання («сама» означало ті нафтові чи які там іще акції в банку).

Зі свого боку, я гадаю, що вона залишалася вдома головним чином для того, щоб наглядати за нами. Але про хлопців вона не питала, тож ми їй багато й не розповідали, хіба що хлопець супроводжував когось із нас на шкільний бал — у такому разі він з’являвся до нас лише один раз, у смокінгу, потискав руку й звертався до неї «місіс Бертисон». («Який гарний хлопчик, Мері, — зазвичай говорила вона потому. — І давно ти з ним знайома? Здається, його мати пропагує в школі натуральні овочі, чи то я з кимось його плутаю?»). Цей маленький ритуал чомусь дозволяв мені відчувати не таку велику провину, наче в мене був дозвіл матері, коли пора шкільних балів минула й хлопець на побаченні, скажімо, починав гладити мене нижче спини. Що дорослішою я ставала, то менше й менше розповідала Мазі, тож коли в моє життя увійшов Роберт Олівер, я вже провела юність у власному світі, з подругами й хлопцями, які не трималися коло мене довго, зі своїми щоденниками. Роберт розповідав мені, коли ми вже жили разом, що він також із самого дитинства почувався самотнім, і напевно, то була одна з причин, через які я так сильно в нього закохалася.