Викрадачі
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0916-2
- Переводчик: Володимир Поляков
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Викрадачі». Краткое содержание книги:
До психіатричної клініки потрапляє незвичайний пацієнт — талановитий художник Роберт Олівер, який учинив напад… на витвір мистецтва — картину, якій понад 100 років. Одержимий бажанням розгадати таємницю, що мучить генія, закріплений за ним лікар Ендрю Марлоу вирушає в захопливу подорож, щоб віч-на-віч зустрітися з натхненням і пристрастю, що пережили століття…
Вона слухала мене уважно, не перериваючи запитаннями. Очі в неї були великі, чисті, щирі, дивного кольору — як морська хвиля (це я помітив ще в музеї), а зовнішня смужка темніша, можливо, внаслідок вдалого макіяжу. Вона також здатна була розговорити каміння, і я про це їй сказав.
— Дякую, ви робите мені честь, — відповіла вона. — Якщо хочете знати, я сама колись бажала вивчитися на психотерапевта, але то було давно.
— Замість того ви зробилися художником і викладачем, — несподівано сказав я. Вона мовчки дивилась на мене. — А про це було не важко здогадатися. Я бачив, як ви розглядали «Леду» під тупим кутом, дуже уважно — зазвичай так роблять лише художники і, можливо, мистецтвознавці. Не уявляю вас у ролі чистого теоретика — вам було б нудно, — тож ви мусите викладати живопис, навчати інших, або щось на зразок цього, аби заробляти гроші на прожиття. До того ж у вас є впевненість, притаманна природженим учителям. Я ще не здаюся вам занадто зухвалим?
— Усе так, — відповіла вона, стиснувши руки на коліні, обтягнутому джинсами. — І ви теж художник. Ви зростали в Коннектикуті, он над каміном картина, яку ви написали — з церквою вашого маленького містечка. Гарний живопис, ви ставитеся до мистецтва серйозно, ви наділені талантом і самі добре це усвідомлюєте. Батько ваш був священиком, але досить передових поглядів, він пишався б вами однаково, якби ви й не зробилися лікарем. Ви особливо цікавитеся психологією творчої діяльності й розладами, на які страждають багато митців і видатних людей — як Роберт. Тому ви й розмірковуєте, чи не присвятити йому свою чергову наукову статтю. У вас самому поєднуються, у вельми незвичайний спосіб, учений і художник, тож ви розумієте таких людей, хоча вам удається зберігати душевне здоров’я. Допомагають фізичні вправи — ви займаєтеся бігом, працюєте на свіжому повітрі, робите це впродовж багатьох років, ось чому виглядаєте на десять років молодшим, ніж є. Ви поважаєте порядок і логіку, а вони вас підтримують, тож не так важливо, що ви живете самотнім і працюєте так багато.
— Стривайте! — вигукнув я, затуляючи вуха. — Звідки ви дізналися про все це?
— З Інтернету, ясна річ. Ще з огляду вашої домівки й зі спостережень за вами. А на картині, в нижньому правому кутку, проставлено ваші ініціали — бачите? Складіть разом відомості з усіх джерел, й отримаєте те, що я вам сказала. До того ж, у дитинстві моїм улюбленим письменником був Артур Конан Дойл.
— I одним з моїх улюблених теж, — мені захотілося взяти її руку, з довгими пальцями без жодної каблучки.
Вона весь час посміхалася.
— А ви пам’ятаєте, як Шерлок Холмс одного разу змалював увесь характер певної людини й професію — історію цілого життя — лише з тростини для прогулянок, що та людина залишила в його вітальні? Я ж маю змогу оглядати все помешкання, до того ж у Холмса не було Інтернету.
— Гадаю, тоді ви краще за будь-кого здатні допомогти мені в лікуванні Роберта, — повільно вимовив я. — Ви не відмовитеся розповісти мені все, що вам про нього відомо?
— Усе? — Вона уникала дивитися мені у вічі.
— Перепрошую. Уточнимо: все, що може, на вашу думку, бути корисним для лікаря, який прагне зрозуміти Роберта. — І продовжив, не даючи їй змоги одразу відмовитися або погодитися. — Вам відомо про картину, яку він намагався порізати ножем?
— Про «Леду»? Відомо. Не так багато. Про дещо я просто здогадуюся, але я перевіряла здогадки.
— А можна запросити вас на обід, пані Бертисон?
Вона схилила голову набік і доторкнулася пальцями до губ, немов здивована тим, що її губи досі посміхаються. Коли вона повернула голову, тіні під її кришталево чистими очима стали виднішими, сіро-синіми, немов тіні на снігу — той самий effet de neige. Шкіра в неї зробилася зовсім блідою. Вона сиділа прямо, красиві стегна й ноги у бляклих джинсах притулилися до моєї канапи, тендітні плечі піднялися, нібито готувалися до удару. Ця молода жінка страждала багато тижнів, навіть місяців, і не мала двох дітей, з якими можна заспокоїтися. І я знову відчув ту потворну злість на Роберта Олівера, раптове відхилення від неупередженості й дбайливості лікаря.
Але в Мері не було злості.
— На обід? Не заперечую. — Вона склала долоні разом. — Це буде добре, тільки розраховуватимемося окремо. Але наразі не потрібно просити мене розповісти ще щось про Роберта. Краще я запишу, що зможу, якщо вас влаштує такий спосіб — тоді я наприкінці не розридаюся в присутності зовсім незнайомого чоловіка.
— Я просто незнайомий, — заперечив я, — а не зовсім незнайомий. Ми ж разом були в музеї, не забули?