Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Над пароплавним причалом здіймався смолисто-чорний димовий гриб, а серед цього диму в язиках полум'я лежала «Ворона», лежав символ Собачого Короля, мистецький витвір Берінга, перевернута, із роззявленим дзьобом капота. Там унизу, оточений витріщаками, безсилими помічниками чи паліями, так близько до води і все ж у непогасному вогнищі, горів єдиний лімузин, що роз'їжджав моорськими вибоїнами в роки Оранієнбурзького миру, горів, як може горіти тільки заправлена пальним і мастилом машина, з усім її пластиком, ефектною білою ґумою і леткими, легкозаймистими фарбами.
Захід на посадку, неповоротке, неквапливе приземлення на плацу перед секретаріатом здалися Берінгові нестерпно повільними. Навіть роззяви, які вже необзирці бігли з причалу на плац, до нової сенсації, і ті були мало не швидші від гелікоптера. Берінг бачив, як вони біжать, і зупиняються, і дивляться вгору, і біжать далі. А мали б лопатами кидати у вогонь пісок, пісок і землю! Ну, швидше вниз, швидше! Чому пілот зараз не послав машину в піке, як допіру через цих жалюгідних злодюг? «Ворона» ж горить!
А солдати? Невже не розуміють, що саме зараз, цієї миті, вони вкрай потрібні на причалі? Берінг хотів показати їм свій палаючий витвір, птах у вогні, і ткнув пальцем униз, тріснув кулаком по склу ілюмінатора, по металевих ребрах холодної броні. Але солдати бачили й значно гірші речі, ніж палаюча автівка, і кивали, і сміялися, доки один із них, уже при посадці, не збагнув, що цей жовторотий цивільний вийшов із себе — чи то від злості, чи то від жаху. Він схопив розлюченого Берінга за рукав, намагаючись посадити його на лаву до солдатів. Hey, man! Cool, man! Sit down, man! — а потім прогавкав і команду тутешньою мовою, різкий звук, який означав те саме: Сиди!
Але Берінга вже було не втримати. Він вирвався з рук солдата, спіткнувся об ящик з набоями, коли машина торкнулася землі, вдарився головою об чиюсь каску, упав солдатам під ноги, піднявся, проштовхнувся до відчиненого вже люка — і серед перших вискочив у хмару пилу на плацу.
Там, немов у піщаній бурі серед пустелі, стояв моорський секретар, привітно розмахуючи милицею, а другу руку, чи то козиряючи, чи то притримуючи зелений кашкет, притискав до скроні. Нікого з моорських у пиловій хмарі видно не було.
Берінг пробіг повз постать секретаря, очі пекло, а він біг — через плац, до димового гриба біля берега, — і раптом у гуркоті ротора, що затихав, почув знайомий голос, голос хазяїна.
Він не розібрав, що саме кричав Амбрас. Зрозумів тільки, що крик не був проханням про допомогу, а наказом і що адресований цей наказ йому, йому одному. Він зупинився, пошукав його поглядом довкола.
Лопаті ротора крутилися тепер повільно, як вентилятор під стелею конторського барака літнього дня в каменоломні. Пилова хмара осіла і відкрила охоронцю Моор, зібраний на досить значній відстані. Віддалік від юрби роззяв він нарешті побачив хазяїна. Амбрас стояв у дверях секретаріату — дог поруч, немов приріс до порога, — і жестом звелів Берінгові підійти.
Іди сюди!
Берінг послухався. Амбрас виглядав неушкодженим.
Давай. Швидше.
Берінг підійшов до Собачого Короля майже одночасно з білявим капітаном, який у супроводі двох військових поліцаїв і секретаря, що сипав жестами, крокував повз натовп витріщак ніби повз роту почесної варти. Солдати розвантажували літак, протягнули через плац чорні ящики, два кулемети, один міномет.
Амбрас уже простягнув руку назустріч капітанові, але перш ніж привітатися з офіцером мовою переможців, крикнув Охоронцеві: Лишися тут!
— Лишися тут! Цю штуковину вже не врятувати. Вони хочуть нас убити. І пташку вони підпалили.
29. Лють
Браво, тепер і велике цабе муситиме знову пішки ходити набережною. Хай-но побігає тепер наввипередки зі своїми кобиздохами, від Собачого дому до секретаріату, і на причал, і назад — та куди хоч. На «Вороні» він би заїхав прямісінько в пекло. Горіла тачка точно як каністра з бензином. Яка біда!
Ще чого бракувало. Армійському шпигунові воду тягати — руки спалиш до пухирів і все волосся на голові теж, а заради чого? Аби цей шпигун їздив селами на лімузині?! Його пожежа, хай би сам і гасив. А ВІН хоча б щось зробив? Пальцем не поворухнув. Стояв біля палаючої тачки, тримав на цепу дога, щоб і той кудись не забіг від нього, як поромник, як майстер-підривник і решта інших, просто стояв, витріщався, немов дурень, у вогонь, а потім заповз до нори, в секретаріат.