Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Але що таке аеропорт Бранда, що таке всі ці двигуни, радіомаяки та літальні апарати проти обіцянки дока Моррісона, що плями в полі зору Берінга знову зникнуть і принаймні в глибинних шарах його сітківки все знову буде як раніше, до першої сутінкової тіні!
В ілюмінаторах темніла синява. Ніби лопаті гвинта, що скажено крутилися, розпороли дощові хмари — ілюмінатори стали раптом темно-синіми. І сліпуче сонячне світло хлинуло до кабіни, в якій Берінг не летів, а сидів у полоні.
Він приготувався почути наказ, заборону, коли, похитуючись, піднявся, переступив у трясучці турбулентності через кольби гвинтівок та солдатські чоботи, притулився лобом до скла бічного ілюмінатора і став дивитися вглиб. Але жоден з трьох десятків посланих до Моору солдатів не звернув на нього уваги. Жоден не говорив. Не намагався перекричати рев мотора. Не забороняв йому дивитися в глибінь.
Голі, осяяні сонцем, вапняково-білі, прослизали внизу під ними скелясті пустирища та плоскогір'я Кам'яного Моря, шумливим потоком котилися далеко внизу — назад, до Бранда, який був уже далеко, за рифами хмар. Зі скла… якби підлога гелікоптера була зі скла, такою прозорою, яким доку Моррісону хотілося в мріях бачити увесь світ, тоді, можливо, розчарований жовтошкірий пасажир розпізнав би в цій величезній панорамі натяк на вільний політ. А так він тільки залишив на склі жирні сліди своєї шкіри, ледь помітні помутніння, і невідривно дивився вниз на безживну кам'яну пустелю.
Іноді йому здавалося, що він упізнає кари, скельні урвища та снігові поля: там унизу, біля підніжжя цього стовпа, біля підніжжя цього урвища, там унизу, цим схилом, він ішов і їхав разом з Лілі й татом, вчора, тоді, в іншому, давно минулому часі.
Але зараз!.. Йому здалося, що він падає. Вони падають! Він шукав опори, схопився за порожнечу. Солдат, що сидів у нього за спиною, щось крикнув. Він не збагнув ані слова. Коса лінія обрію прорізувала ілюмінатор, перекинулася, стала вертикаллю. Берінг відчув, як власна інертна вага норовить відірвати його від цього видовища. Він до крові розбив руку об гострий металевий виступ і в останню мить таки знайшов надійну опору. Горизонт знову ліг паралельно руху машини. Падіння було лише пілотажною фігурою, петлею спуску на нижчу висоту. Тінь гелікоптера мигтіла понад вигинами скель — і раптом усі солдати кинулися до бічних ілюмінаторів.
Там унизу, краєм продовгуватого фірнового поля, бігли до укриття сім чи вісім чоловік, ховалися за валунами, у панінці заповзали до кам'яних щілин та ям, аби лише втекти від бойової машини, яка летіла від сонця прямо на них.
У секторі обстрілу залишилися тільки корова, плямиста, коричнева з білим, надто велика й важка — така швидко не втече. В не меншій паніці, ніж її погоничі, вона, тягнучи за собою мотузку, незграбними стрибками квапилася до сніжного поля і, щойно ступивши на нього, в ту ж мить провалилася по саму шию. Її ревіння потонуло у фонтанах крижаних кристалів, що зметнулися попід вертольотом.
Солдати сміялися — над панікою ковбоїв там унизу, над застряглою серед снігу коровою… а дехто, напевно, сміявся й від полегшення, тому що капітан не дав наказу атакувати. Сміючись, вони знову впали в небесну синяву: пілот змінив курс. У Армії є важливіші справи, всякі жалюгідні крадії худоби її не цікавлять.
А потім, ось щойно далекий і мерехтливий, як міраж, назустріч їм з гір немовби нісся водний потік, фіорд, обрамлений кам'яними кручами та очеретом. Озеро. Щойно вони були ще глибоко в Кам'яному Морі, а нині вже мчать високо над зеленими хвилями, і попереду розбігаються блискучі сліди повітряних вихорів, і вже повертається перед очима Сліпий берег, тераси каменоломні… З висоти все виглядало легким і блискучим: Великий напис, що занепадав, немовби вирізаний з шовкового паперу, іржаві важелі транспортерів біля відвалів породи, далі набережна, руїни «Бельвю» — все виникало й зникало під ними… водолікарня, каштанова алея, «Ґранд-готель», білі стіни у по-осінньому прозорому світлі. Світлий і легкий, мов пушинка, сяючий, ніби здавна обітований край, біг моорський берег назустріч Охоронцю, що повернувся додому. Але раптом безодня явила йому одну-єдину картину, яка говорила, що він спізнився.