Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
— А ти мав би попередити, якщо справа недоукомплектована.
— Така традиція...
— Маєш для мене примірник, чи вважаєш, що я можу обійтися без клопотання?
Сандаль мовчки подав мені два аркуші й вийшов.
Я швидко перебіг очима обвинувальний акт. Жодних несподіванок. Юсеф Мардал був звинувачений за статтею 233 кримінального кодексу в тому, що «увечері 16 жовтня 2014 року він умисне заподіяв смерть Барбарі Лід Бломберг, попередньо брутально згвалтувавши її, а потім обв’язав шию мотузкою і задушив».
А ось клопотання про утримання під вартою змусило мене підстрибнути на стільці. Поверхово гортаючи документи, я пропустив найважливіше.
Єдиний, незаперечний доказ, який викликав задоволену гримасу на мармизі старшого інспектора Маркюссена після вчорашнього допиту.
Юсеф Мардал хоч і ввійшов до кімнати в кайданках, однаково випромінював зверхність і самовпевненість, та вже невдовзі роззирався навколо, мов загнаний звір, який шукає виходу з пастки.
Але виходу не було, принаймні я його не бачив.
— Сперма? Звідки взялась би моя сперма в її домі? Неможливо!
Я мовчав, і вже за кілька секунд Юсеф потупив очі в підлогу. Ані сліду пихи не зосталося.
— Не розумію... Я ж користувався презервативом, — тихо пробурмотів він.
— То ви мали інтимні стосунки?
— Так, — він розгублено підвів очі.
— Але я її не вбивав. Бренне, ти маєш мені повірити!
— Не про мене йдеться! Не має значення, вірю я тобі чи ні. Повірити мають суддя і поліція, а я гарантую тобі, що вони й на крихту зараз не мають до тебе довіри.
— Ваша честь, — подав я голос і підвівся.
Суддя, гостроносий чоловік з ріденьким волоссям, який зовсім недавно став суддею, а до того нидів у якійсь адміністрації, роздратовано глянув на мене.
— Вам нададуть слово пізніше, адвокате Бренне. Зараз я ставитиму запитання, а підозрюваний відповідатиме. Сідайте, будь ласка.
— Гаразд, ваша честь, — сказав я. — Я знаю правила процедури суду нижчої інстанції у кримінальних справах. Хотів лише завважити, що мій клієнт не бажає давати свідчення.
— Гадаю, він сам може про це заявити, — відповів суддя.
— Звичайно, може. Я втрутився, бо також хотів заявити, що ми визнаємо клопотання поліції.
— Он як? — суддя видавався трохи розгубленим через порушення звичного перебігу слухань.
— З огляду на серйозність справи й на доконечну необхідність ретельно розслідувати справу до кінця. Юсеф Мардал погоджується на утримання під вартою упродовж чотирьох тижнів. Задля порядку і через присутність тут великої кількості журналістів, представників професії, які, за моїм досвідом, здатні багато чого перекрутити й переінакшити, дозвольте наголосити, що ця згода аж ніяк не є визнанням вини.
Глухий шемріт прокотився в юрбі журналістів. Суддя, здавалось, боровся з бажанням грюкнути молотком по столу.
— Гм... — буркнув він. — Пане прокуроре?
Сандаль підвівся.
— Нічого не маю додати, окрім того, що прошу задовольнити клопотання, — сказав він і знову сів з незадоволеним виразом обличчя.
Я знав, що він почувався одуреним. Кував плани розправитися зі мною у відкритому суді. Для мене ж це було єдиною маленькою радістю дня, але невеликою втіхою.
— Тебе, очевидно, сьогодні або завтра етапують до окружної тюрми, — сказав я до Юсефа Мардала після ухвали рішення. — Завтра провідаю, де б ти не був.
— Може, нам варто поговорити? Я трохи поміркував і хотів би...
— Ні! Мені треба ретельно вивчити документи, — урвав я його. — Поговоримо пізніше.
Перш ніж Юсеф встиг іще щось сказати, двоє поліцейських повели його до «воронка», а я залишився, щоб сотні разів на сотню різних ладів сказати: «Без коментарів!»
Розділ 18
Я бачив безліч фотографій з незчисленних місць злочину. Фотографії останків жертв, полишених слідів — покинутої оболонки змії, яка змінила шкіру. На них уже немає того, що робило людину людиною, тому стає начеб простіше ставитися до таких світлин.
Але цього разу все було інакше, бо я знав Барбару Бломберґ за життя. Зазвичай жертви — це анонімні долі у світі, переповненому іншими анонімними долями, а Барбара приходила до мене в контору, сиділа на вутлому стільці для відвідувачів, розмовляла зі мною, дивилася на мене своїми спокійними сірими очима, ввічливо сміялася з моїх не надто дотепних жартів. Щоправда, на фото була не зовсім вона, її важко було впізнати.
Барбара лежала на підлозі у вітальні зовсім гола. Розкидані руки. Одна нога зігнута в коліні, ступня другої, випростаної, ноги вивернута назовні. Хтось вдарив її по голові з лівого боку, сильно вдарив, аж шкіра репнула й проступила свіжа кров.
На фото видно молоток, який лежав на підлозі за кілька метрів від тіла. Маленький, звичайний молоток, який можна купити в будь-якій крамниці мережі Клас Ольсон за сотню крон.
Але Барбара загинула не від цього, від удару молотка вона лише втратила свідомість. Принаймні так написано у висновку патологоанатома. Доки вона, безпомічна, лежала на підлозі, убивця двічі обмотав її шию мотузкою і зав’язав двома звичайними вузлами. І задушив.
Я уважно роздивлявся синюшне обличчя, майже чорний язик, висунутий з-поміж потемнілих губ, одне око напівзаплющене, друге зовсім розплющене — обидва підтекли кров’ю від напруги смертельної боротьби. Хочу вірити, що патологоанатом мав рацію, і вона була без свідомості, коли її убивали.
Я так поринув у свої думки, що помітив Сюнне, аж коли вона зайшла в кабінет.
— Привіт! Чула, що твій клієнт загримів за ґрати на чотири тижні.
— Загримів.
— Він убив?
— І це питає юрист? Невинний, доки не доведено протилежне.
— А сам що думаєш?
— Навіть не знаю, що сказати. Я тільки почав вникати в деталі. Навіщо йому її убивати? Вона була йому корисною, важливою для його кар’єри, а Юсеф Мардал, мені здається, амбітний чоловік. Щось не в’яжеться.
Сюнне схилилася на стіл, простягнула довгий палець з червоним полакованим нігтем і обернула теку з фотографіями на дев’яносто градусів. Скривила бридливу гримасу.
— От дідько!
— Так, не надто гарні картинки.
Сюнне не могла відвести погляду від фото.
— Цікаво, що змушує нас роздивлятися подібні фотографії, незважаючи на жахіття?
Я згорнув теку.
— Така наша природа, мабуть. Відраза й завороженість водночас.
— Мабуть, — задумливо промовила Сюнне. — Розумію ставлення пані Сьоренсен до преси, яка полює за такими фото.
— Feeding frenzy, — сказав я. — Шал пожирання. Вони атакують мене телефонними дзвінками, але я не маю, що дати. Доведеться їм голодними йти спати.
— У будь-якому разі, завтра твій портрет з’явиться у газетах.
— Я точно знаю, хто з’явиться на першій сторінці — Юсеф. Вони не могли не піддатися спокусі виставити його в повному блек-метал-екіпіруванні.
Сюнне засміялася.
— Твоя правда! Але як ти думаєш, чи заведе поліція на нього справу? Чи звинуватять його?
— Надто далеко забігаєш... Поки що на це схоже.
— Тому ти такий задоволений?
— Задоволений? Я б так не сказав. Це цікава справа, ба більше, ця справа може врятувати наш фінансовий стан.
Сюнне усміхнулася і кивнула головою.
— Маю надію, ти не помиляєшся, Мікаелю.
Я далі сидів над документами. Не знав лише одного: як про вбивство стало так швидко відомо. Барбара жила самотньо. Її тіло могло пролежати багато днів, навіть тижнів, доки хтось забив би на сполох. Таке вже траплялося раніше.
Я гортав папери, не побачив жодного звіту про злам помешкання, та, зрештою, знайшов відповідь у стенограмі одного з допитів свідків.
Вхідні двері були відчинені. Сусід поблизу почув, як вони гупають на сильному вітрі. Він не полінувався піти й перевірити, у чому річ, і вже з коридора помітив мертве тіло на підлозі.