Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Знаєте, ваша ясновельможність, що маю я виповісти вам своє обурення… Я і виповідаю… Але ж як красиво ви проштрикнули мечем отого зелемінця…

Принц від несподіванки аж дар мови втратив, що з ним траплялося нечасто. А тоді мило усміхнувся до співрозмовника:

— Радий був допомогти правосуддю, пане суддя.

— Ці огидні особи осоромили свої вуха, — продовжує пан Дубовий, — і тому отримали те, що належить. Тримати вбивць за ґратами — це віднімати громадський хліб у вдів та сиріт. А нині забагато розвелося мейдистських проповідників, котрі навіть не просять, а вимагають милосердя до осіб, які посягнули на життя ближнього. Сподіваюся, що перегляд нашого правного уложення — то справа далекого майбутнього. І ще раз висловлюю свою подяку.

— Це ви говорите як правник, чи як особа приватна? — питає Вогнедан, задоволено роздивляючись воїна.

— Це — як правник, — знову розгладжує вуса пан Дубовий, — але маю і приватну справу до вашої ясновельможності.

— Чим я можу допомогти? — запитує Вогнедан зацікавлено.

— Вашій ясновельможності звісно невідомо, — мовить суддя поволі, - що ваш співбесідник записався до війська, а згодом вступив на урядову службу з кохання до деякої шляхтянки, чиє ім’я волить укривати в таємниці. Я виконав все, що присягнув собі і їй: був офіцером прикордонної залоги, є урядовцем і начільником Дубненської варти. Але останнє моє випробування ще попереду…

- І що ж то за випробування?

— Бажає моя панна, — статечно говорить суддя, — аби я послав вірша свого на боговладське змагання поетів. Віршувати я вмію і по-нашому, і по — ельфійському, та не маю змоги покинути службу і поїхати до столиці. Тим більше, задля першого разу, мушу я мати поручителя-поета, котрий розгляне мої вірші. Тому прошу уклінно…