Путівник по Галактиці для космотуристів [Другая редакция перевода]

Найбридкіші ж віршики з усіх, які будь-коли були написані, зникли разом із своїм творцем – Паулою Ненсі Мільстоун Дженнінгс (м. Грінбридж, графство Есекс, Англія) – при знищенні планети Земля.

Простетник Вогон Джелтц повільно розтяг вуста у подобі посмішки. Він посміхався так ретельно зовсім не з бажання створити ефект. Просто забув послідовність м’язових зусиль. Він уже трохи розслабився після того, як нагримав на полонених для профілактики, і тепер почувався значно краще. Крім того, на нього очікувала маленька розвага.

Полонених прив’язали до "поетичних крісел" – пристосувань для кращого сприйняття віршів. Вогони не мали особливих ілюзій щодо того, як сприймають їхню поезію інші. Спершу вони писали вірші з надією довести цивілізованому світові, що у них є підстави називатись культурною расою, але тепер їхня поетична діяльність мала на меті лиш одне: витворювати вірші, нестерпні для слухачів.

По чолу Форда Префекта котилися великі краплини холодного поту. На скронях приліпилася електроди датчиків, приєднаних до купи електронного обладнання – підсилювачів фантазії, модуляторів уяви, алітеративних випрямлювачів і протиставлюючих дамперів. Усе це призначалось для підсилення якісного сприйняття поезії. Жоден нюанс авторської думки не повинен обійти невдячного слухача.

Артура Дента проймала нервова трясця. Він і уявлення не мав про випробування, яке чекала на цього, але з досвіду знав, що події мають тенденцію розгортатися від поганого до гіршого.

І вогон почав. Огидним пасажем.

О мужеложка – лісова смердючка, – продекламував він. Форд забився в корчах. Ефект виявився гірший, ніж він сподівався.

– Твоє лайно лижу я і ковтаю, Як трупний мед Із мертвої бджоли.

– Aaaaapppxxxxx, – викручувався Форд Префект. Він закинув голову, з рота падали клапті піни. Біль накочувався хвилями, потім відступав. На мить, коли до нього повернулась свідомість, він побачив, що поруч б’ється в корчах його друг. Він зціпив зуби.

– О, вирви швидше, заклинаю. Гноївки дух з моєї кишки, – провадив безжалісний вогон. – І нутросмороди мої докинь у фарш гидоти Та ще додай холерної блювоти.

Його голос загримів у патетичному захваті:

– Спогань мене своїми бридотами, А я тебе почастую нечистотами.

– Нннннннннннніііііііііііііііііі, – заволав Форд Префект, коли останні, підсилені електронікою, поетичні образи завершальної строфи заполонили його мозок. Тіло востаннє сіпнулось і обм’якло.

Артур теж не подавав ознак життя.

– А зараз, земляни, – завуркотів вогон (він не здогадувався, що з двох його полонених лише Артур народився на Землі, втім, йому було глибоко байдуже, звідки вони родом), – вибирайте – або жахлива смерть у безповітряному просторі, або ж.., – він помовчав, щоб нагнати побільше жаху, – або ж ви розповісте, як вам сподобались вірші.

Він знову посміхнувся й відкинувся у кріслі, аби сповна насолодитися реакцією на свої слова.

Форд жадібно хапав ротом повітря. Він провів набряклим язиком по пересохлому піднебінню й застогнав.

– Цілком пристойні вірші, – бадьоро промовив Артур. Стогін раптово увірвався.

Вогон здивовано підняв брову так, що вона затулила йому ніс, і це зробило його трохи менш огидним.

Такого повороту ніхто не чекав.

– Справді? – пробелькотів приголомшений вогон.

– Звичайно, – стверджував Артур, – окремі метафізичні образи, як на мене, дуже переконливі.

Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії – і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища.

– Продовжуйте... – вогон був улещений.

– О, так... еее... досить незвичайний розмір, – продовжував Артур, – сміливо контрастує з... еее.., – він затявся.

– ...контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної ...е.., – кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався.

– ...гуманізмові...

– ...вогонізмові... – засичав Форд.

– О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета, – Артур відчув новий сплеск натхнення, – який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії, – він досяг вершини фрази, – від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття... сприйняття... е... – натхнення раптом полишило його.

– ...того, чому присвячено вірш, – довершив Форд останній удар. – Добре спрацювали, старий, – прошепотів він убік.

Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно.

– То ви хочете сказати, – мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями, – ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові?

– Справді так, – Форд стримав нервовий усміх, – хіба не всі ми десь у глибині... е...

Вогон підстрибнув.

– Помиляєтесь, панове, – закричав він. – Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть.