Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Радянський військовий аеропорт Фюрстенвальде теж категорія відносна. Поле, посеред якого злітно-посадкова смуга, а поруч, за два кілометри, оточене колючим дротом наметове містечко. Вода із заіржавлених чанів – гірка і хлорована. Туалети – застелені дошками провалля в землі, загороджені брезентовими шторами. Бридкі пологові будинки для мільйонів мух, які зліталися на рештки перлової каші, поточених комахами галет та крутого солдатського гівна, замішаного на смердючій, як казенний чай, сечі.

Чай, із дивним присмаком якихось медикаментів, дають зранку і ввечері. Його привозять польові кухні й черпаками розливають у металеві кружки, що теоретично мають бути у кожного солдата, але у багатьох нема, бо довкруж працює одвічний москальський принцип: «нє украдьош – нє проживьош». Багато хто з України «проїбав» свої кружки у перший же день, а потім викупав їх за цигарки, леза для гоління чи цукерки у тих самих хлопців з Тюмєні, Казані чи Нижнього Тагіла.

Весь день харчуєшся сухпайками – вже оспівана консервована перловка-«шрапнель дріб шістнадцять», галети та ще якийсь біогумус типу тушонки, де замість м’яса суцільна вода та жир. Від цього раціону запори траплялися такі, що воїни по два тижні не могли із себе нічого вичавити. Очі ставали, як курячі яйця, ануси кровоточили і вкривалися геморойними шишками після кожного більш-менш вдалого випорожнення. Переказували, що якийсь кєнт з Волгограда отак і вмер, сручи, отримавши крововилив у мозок від напруження. Але на диво, ями з гівном були заповнені вщерть. Давалася взнаки велика кількість людиноподібної худоби з країн Середньої Азії, які жерли ту тушонку з превеликим задоволенням, а потім всідалися перед наметами у кола на «кортах» і про щось там собі гомоніли на мові Темучіна, чи то пак Чингісхана, Тохтамиша й іноді трошечки Ходжі Насрєддіна, про що свідчили лукаві погляди у бік «бєлих братьєв», що мучилися від запорів і липневої спеки, нічим не гіршої за ту, яка буває в Самарканді чи Кизилкумі десь у березні-квітні, коли цвіте урюк.

Азіатів було дуже багато. На три-чотири літаки з європейської частини СРСР було по десять авіалайнерів з Душанбе, Улан-Уде чи Сєміпалатінска. Це мене дивувало. Ну невже не можна було створити в центрі Європи хоча б ілюзію цивілізаційної дотичності СРСР до європейських норм та стандартів, надсилаючи сюди служити європеоїдів з Прибалтики, Вітєбська чи глухої рязанської дєрєвєнькі Сукіно-Єгорушкіно? На хєра тут, у центрі Європи, неподалік від місць, де творили Моцарт із Бахом, Шопен, Вагнер, Еріх Марія Ремарк, Зігмунд Фройд, Кафка та, вибачайте на слові, Карл Каутський, – уся оця татаро-монгольська гопота? І тільки трохи згодом я зрозумів цей геніальний демографічний пиздець, без сумніву розроблений у суворих кабінетах Луб’янки.

Три доби у таборі для новобранців, дві у дорозі, а до того ще два тижні на перевалочному пункті в Україні біля Білої Церкви, і це, зауважте, без жодної можливості прийняти душ чи отримати нелімітований доступ до води, щоб, як казав старшина Акінфієв, «окунуть мудя». І ось о п’ятій ранку радянську худобу вивантажують зі скотарських вагонів, де замість туалету – вічко у підлозі, й ведуть вулицями затишного прусського містечка Франкфурт-на-Одері, в якому розташовано головний розподільний пункт Групи радянських військ у Німеччині.