Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

«Націонал-фашистом» я став не відразу. Це тільки тепер, коли дружина публічно мене так називає, я зрозумів, що я – таки він. Бо люто ненавиджу комуняк, совок і все, що з ним пов’язано.

Мій довгий шлях до свідомого націонал-фашизму розпочався 14 листопада 1968 року, коли о пів на дванадцяту ранку у вокалістів українського естрадного ансамблю «Мрія» корінних киян Дмитра і Валентини Мухарських народився хлопчик вагою чотири кілограми та зростом 53 сантиметри. Ця визначна для усього світового фашизму подія сталася у лікарні імені Калініна, чиї вікна виходили на Київський зоопарк, а саме в той бік, де містилися мавпячі вольєри. Цей факт, либонь, справив значний вплив на усе моє подальше життя. Адже з дитинства підсвідомо розумів, що мавпи дуже схожі на людей, а деякі люди – на мавп, що не всі люди насправді люди, а здебільшого або тварино-люди або людо-тварини, навіть якщо мають «Мерседес» С-класу, їздять на шопінг до Мілана і вже навчилися правильно вимовляти словосполучення «когнітивний дисонанс», словом, ви мене зрозуміли…

«Кончєний фашист від самого народження!» – радісно зойкнуть у цьому місці літературні оглядачі та мистецькі критики, які регулярно поливають мене брудом на сторінках різних видань, звинувачуючи у праворадикальному екстремізмі. А я їм відповім: «Пішли на хуй, гламурні підараси!». І далі абсолютно чемно продовжу…

Перший мій антропологічний бонус полягав у тому, що я народився стовідсотковим білявчиком. Таке собі гарне, жирне, пухке і рожевощоке дитинча, яке батьки принесли у старий родинний будиночок на Подолі, на вулиці Мирній, де споконвіку живуть найлютіші київські фашисти – укри, власовці, жидобандерівці, праведники Сіону, недобитки польської шляхти, гусити, таборити, сваргуни і сварожки й навіть міфічні роми, що вклоняються давньоарійській свастиці. Оця напівміфічна дрібна буржуазна наволоч і була тим живильним ґрунтом, на якому проросло, а згодом і розквітло моє рішуче «націонал-фашистське» нутро! Бо геть усі з вищеназваних категорій громадян були крайніми індивідуалістами й рішуче заперечували засади колективного існування, що їх активно насаджувала радянська пропаганда ще до мого народження.

З маминого боку я майже стовідсотковий «руський». Мій дід по мамі звався Десятниковим і був київським міщанином з тих, хто ще півтори тисячі років тому допомагав Кию будувати перевіз через Дніпро. Бабця ж була донькою дворянина Вітебської губернії (про що свідчить дбайливо збережена нею метрика), який втік з революційного Петербурга у 1918 році, а опинившись у Києві, помер від тифу, полишивши дружину з чотирма дітьми на руках. Кажуть, у Петербурзі тримав величезний будинок на вулиці Моховій, а прізвище мав польське – Машевський.

Не вдаючись в обтяжливі подробиці генеалогічних колізій, зауважу, що через усе життя моя бабуся-аристократка пронесла декілька базових життєвих принципів: «Діти мають бути нагодованими!», «Душа, взуття і білизна в домі мають бути чистими!», «Бог є! А той, хто це заперечує, – преться у дупу!». З’ясувалося, що в історичній перспективі ці принципи виявилися набагато життєздатнішими, аніж, приміром, «П’ятирічку за три роки», «Партія – ум, чєсть і совєсть нашей епохі» чи «Пролетаріат – авангард світової революції». Звичайно, що в тому бабусі завзято допомагав дідусь, який хоч і служив головним картографом на Київській поліграфічній фабриці, хоч і був комуністом, але усіх своїх дітей таємно похрестив і до кінця віку із захватом потайки згадував, як петлюрівці на його очах порубали декількох білогвардійців на Андріївському узвозі. «Ото були наші хлопці!» – казав дід, навчаючи мене правильно малювати українську хату-мазанку, так щоб і тин був, і призьба, і стріха, і мальви довкола. Він був не тільки картографом, але й прекрасним художником-графіком – оформив своїми ілюстраціями чимало підручників і наукових праць.