Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей
- Автор: Лютий Орест, Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7201-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей». Краткое содержание книги:
Орест Лютий – професор антропології. Автор та художній керівник музичного проекту «Лагідна та Сувора українізація». Народився, живе та працює в м. Стрий. Неодружений.
Роман «РОЗРИВ» створено за всіма законами компілятивного жанру епохи постмодерну та сучасної української неогероїки. Будь-яке звинувачення авторів у розпалюванні міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, фашизмі, расизмі, гомофобії є неприпустимим і свідчить про нестачу інтелекту та освіти, розумову обмеженість та тупість у адептів подібних звинувачень. Читання цього роману не рекомендовано людям, схильним до екстремізму, тероризму, побутового насильства, людям із нестійкою психікою, синдромом совкового дебілізму та проявами політичної шизофренії, дітям до 18 років, вагітним жінкам. Заборонено читання людям БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!
Після прочитання цього попередження жодні претензії не приймаються.
Нескінченна колона голених голів у червонозоряних пілотках з мармизами, вкритими пилом, багнюкою, і вже не розбереш, де голова удмурта, киргиза, хлопкороба, гречкосія, токаря другого розряду, семінариста, ботаніка, філолога чи студента театрального інституту ім. Карпенка-Карого, як ото, приміром, я. І кожен одягнутий у форму, на два розміри більшу, у дерев’яні кирзові чоботи зі смердючими онучами всередині, і кожен тягне за спиною напханий гівняною тушонкою «вєщмєшок», з припасованою до нього шинелкою, якою вкривалися вночі на нарах у телячих вагонах. І нема тій колоні кінця й краю.
Встає сонце. З віконечок охайних фарбованих будиночків мовчки визирають молоді й не дуже обличчя німкень (німці взагалі встають дуже рано). Чоловіків нема. Їм соромно. Їхню землю окуповано, і вони не спроможні зарадити цій біді.
«Ей, дєвушкі, давайтє знакоміться!» – вигукує із нотовпу якийсь малєц-удалєц з Уфи чи Наро-Фомінська, й обличчя зникають.
Для чого це все? Щоб знала Європа, знав світ, що отам, за високими, обнесеними колючим дротом парканами військових частин, ховається півмільйона варварів, які будь-якої миті можуть осідлати тисячі танків, літаків, БМП і БТРів, а також запхати дула своїх немитих хуїв у піхви ошатних європейських пані й кінчати в них автоматними чергами смертельно небезпечної азійської сперми на очах зніяковілих європейських лохів-інтелектуалів в окулярах.
І понесе Європа від москаля. І народить істоту, наче європеоїдну зовні, але з чорною варварською і нєв’єбічєскі загадочной душой, полной протіворєчій, способной как на вєлікіє духовниє вознєсєнія, так і на страшниє смєртєльниє грєхопадєнія! Согрєшила Європа с Азієй – получілась Росія. Мутант, которого умом нє понять, а хуєм не ізмєріть! Потому как і понімать нєчєго. Ні то ні сьо. Хуй знаєт шо. Достоєвскій руліт!
Тремти, Європо, тремти, світ! Орда іде! Люта, страшна, голодна. Незборима татаро-монгольська орда! Хайль Лєнін! Хайль Сталін! Хайль СРСР!!!
А хулє…. Дєди воєвалі…..
Пісня третя
Вагони, повнії москалів
– Так ви фашист?
– Я український націоналіст.
– Так ето жє одно і то же! Пасматрітє на нєго… Шапочку одєл баварскую, галіфе нємєцкіє, того гляді крікнєт «Хайль Гітлєр!».
Передноворічний ефір кінця 2012 року на телеканалі «Інтер», куди нас запросили виступити з гуртом «Сталін унд Гітлер капут», був в усіх сенсах «гарячим». Це був розквіт «антифашистської риторики» від спікерів Партії регіонів.
Фашизм вбачали в усьому: у вишиванках, у жовто-блакитних стрічках на машинах, у цитуваннях Шевченка: «І вражою злою кров’ю волю окропіте», у перевиданні нецензурованих творів Хвильового та Івана Багряного, та й у самій українській мові, бо злочинний закон Ківалова – Колесніченка, який де-факто робив російську другою державною, було ратифіковано Верховною Радою та підписано Януковичем.
– Всє еті ваші штучкі бандеровскіє нам очєнь хорошо ізвєстни, – не вгамовувалася Олена Бондаренко, одна з провідних регіональних спікерш. – Сначала танци-пєсєнкі, а потом «ночь длінних ножей»! Забилі волинскую рєзню? Дєтєй распятих только за то, что оні нє українци, забилі? А єврєйскіє погроми! А Бабій Яр!
– Єлєна, зачєм ви пєрєдьоргіваєтє? – намагався зупинити її московський ведучий Євген Кісєльов (не той, що на ОРТ, а той, що з вусами і губами прицмокує).
– Нє останавлівайтє мєня, Євгєній, єслі ви уж прігласілі етіх господ, так називаємих артістов, в студію, то я, как народний депутат, імєю право сказать всьо, что я о ніх думаю. Ето називається «обикновєнний фашизм». Знаєтє, фільм єсть такой? Там рассказиваєтся о прєступлєніях нацистов во врємя Второй міровой войни! І там єсть епізод, когда трактор ровняєт трупи возлє Освєнціма. Так вот я єті кадри всю жизнь помніть буду! І дєтям своім і внукам завєщаю. Будь проклят фашизм!
– Так, а кадри украинского Голодомора… Дєсять мілліонов украінцев, виморєнних голодом!
– Ето всьо брєхлівая западная пропаганда, – бризкає піна з рота на комір сукні. – Нє било нікакого украинского голодомора. Ето било явлєніє в масштабах всєй страни. Там і русскіє гіблі, і казахі і, вообщє, Євгєній, я до глубіни души поражєна, как ви такіх артістов моглі наканунє Нового года пригласить в студію?