Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…
- Автор: Яворивский Владимир Александрович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7376-1
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…». Краткое содержание книги:
– Та земельки хочу.
– А скільки треба?
Подумав трішки і сказав:
– Тисячу гектарів!
– І все? – перепитала рибка.
– Ні.
Він став на межі вже наділеної йому землі і щосили кинув вперед кашкета:
– І ще он стільки. Поки долетів картуз…
…Людка не капелюшка кинула, а вистрілила з балістичної ракети… Бог з нею. Ксенина подруга…
– Треба переговорити, пане Президенте. Справи не дуже, Павле[5]… Тобто все добре… Але може закінчитися по-всякому, і треба бути готовими до того всякого. Багато губернаторів вже не беруть слухавку. А ті, що беруть, сопуть, зарані виправдовуються, корчать дурня… Вони на місцях мають інформацію…
– Ти, Людко, панікерша! Дезертирів ми копанем під гузицю наступного дня після перемоги! В другому турі, звичайно… Я ж не буду зараз, серед ночі, видавати укази…
«У сіннику було вже темно, а на вулиці – лишень сутінно. Хотіла притьмом збігти по драбині. Ступила на перший щабель драбини… стала легкою, як метелик.
І – полетіла. Крила змахували самі, без моєї допомоги, їх лоскотав і збуджував вітерець із левади.
Я легко, купаючись у мареві призахідного сонечка, облетіла всі наші Городища.
…Потовчений іржею бляшаний дах школи… зруйнована церковця з проламаним черепом купола… порослий кропивою стадіон… колгоспний гараж, захаращений залізяччям… ферми із порожніми силосними ямами і запахом скислого жому… клуб із заваленою вітром антеною на даху…
О! Наш ставок у кінці городів! Левада з копицями сіна! А он і Він! Уже плаває, пірнає, широкими вимахами рук міряє теплу воду. Нікого на ставку. Тільки – Він.
Я поволеньки згортаю крильця і опускаюся на берег, де біліють його майка і шорти. На землі крила мої ще довго тремтять, здригаються, але не набирають вітру, і я краєчком гарячкової свідомості розумію, що вже не належу собі, а тільки Йому.
Я швиденько роздягаюся. Стоптані сандалі. Платтячко…
З розгону цибаю у воду, що гулко плеснулася в берег і в глибоких ракових норах, з яких я навчилася витягувати здоровецьких раків.
Він мовчки плив до мене, і вода з його наближенням ставала гарячішаю. Я це відчувала і тремтіла від хвилювання. Він пірнув і під водою гарячковито обійняв мої стегна…
Ставок наш неглибокий, Павлик виніс мене на берег. Положив на настелене загодя сіно зі свіжої копиці.
Я не знала інших поцілунків, крім літньо-теплих маминих. А тут – опік, вулканічне провалля, медовий дурман, від якого пішла обертом голова. Небо опинилося під нами, а Городище – зверху, за зорями.
Його руки ліпили з мого тіла іншу Настуню. Не тутешню, не городищенську, а небесну, покірну і лагідно-тривожну, як вечірній запах матіоли у нас під вікнами…»
– Я не про це, – сказала Людмила Карпівна, поклавши долоню на коліно Павла. По-дружньому поклала долоню, як чоловікові своєї близької подруги. – Їду від Ксені. Ми з нею все обговорили. Вона в тебе мудра. Шанси у всіх трьох майже рівні. У Янки. В тебе. І в Артура. Вона пенсії нашкребла для всіх без винятку. Платню бюджетникам дала. Військовим і міліції дарує квартири. Породіллям – великі гроші. Автомобілі «швидкої допомоги» – сільським лікарням. У смертельну кризу, Павлику, у смертельну. Це всі знають. Багато хто базікає, що вона перевела Україну через мінне поле і не підірвалася. Пенсіонери і бюджетники в неї в кулаці. Мотається на мітлі по всій Україні. Навмисне у туфельках вистоює по дві години на лютому морозі. Жаліють, втирають сльозу, моляться за її здоров’я: бідненька, за нас, за простий народ, страждає. Як колись за тебе, Павле. З цим боротися неможливо. Вона – як цунамі! Ламає все на своєму шляху! – Люд-Кар, одвернувшись, вийняла з сумки три грубих пачки новісіньких п’ятисотенних євро, висунула шухляду в робочому столі Президента і вкинула їх туди. М’яким рухом сідниці закрила шухляду.
Павло зробив вигляд, що не бачив.
– Треба було посилати її у відставку, коли ми з Ксенею радили, – Людмила стрельнула лукавим поглядом і пройшлася кабінетом, порипуючи лівим чоботом.
– Сотий раз кажу: цього робити не можна було! – огризнувся Павло. – З опозиції вона б вискакувала в президенти вже в першому турі. З великим відривом. Я навмисне тримав її в уряді. Хай спалює себе і свої дуті рейтинги.
– А, бачиш, не спалилася до кінця, – Людмила підійшла до президентського бару, налила собі улюбленого лікеру «Sheridan’s». – Алігатор[6] готівку вагонами вивалив на люмпена в центрі й на заході. Схід ніде не дінеться від загонів його опричників. Спонсори випотрошились до дна. Якщо програють – підуть з торбами на жебри. Для них це останній бій. Або-або! Треба тобі про всяк випадок, порозумітися з Артуром. Ясна річ, що газ він забере під себе. Газ і енергетику. Але і нам дещо зостанеться. Я подбала. Тільки так, Павле, ми вирвемо жало змії! І залишимося при владі. Хай лише фінансовій.
5
Коли Людмила Карпівна говорить про щось таємне чи сімейне – переходить на «ти».
6
Прозвисько кандидата в президенти Артура.