Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
— Кузьмо Яковичу, якого кольору була машина?
— Блакитна.
— Як у вас із зором?
— Не скаржусь… Без окулярів обходжусь…
— Кольори добре розрізняєте?
— Начебто розрізняю… — і він повів очима по кімнаті. — Доріжка, приміром, у вас зелена, смуги на ній червоні, штори — кремові, ось ця папка на столі фіолетова… Сорочка на лейтенанті — блакитна, такого самого кольору, як і «Победа». А це…
— Досить, досить, — мимоволі усміхнувся Луговий. — З ним хто-небудь був?
— Нікого… Сам він, розбійник, щоб йому пуття не було.
— Впізнати його зможете?
— Хе, поставте серед сотні — враз тицьну пальцем.
— Раніш вам доводилося його бачити?
Балашов стиснув губи і заперечно похитав головою.
— Зможете описати його зовнішній вигляд?
Старий на хвилину задумався.
— Років йому, значить, під тридцять, — пригадував він. — Русявий, здоровий, чортисько, на руках ці, як їх… Ну, забув… От крутиться на язиці… Матроси ще…
— Татуїровка? — підказав Шилов.
— Еге ж, еге ж, вона самісінька, татуїровка. А що він саме понавиколював, вже, пробачте старому, не запримітив. Коли б знаття, то роздивився б, напам'ять вивчив би ці кляті татуїровки… Ну що в ньому ще такого?.. Ага! Сорочка строката, як хвіст у півня. Штанці вузенькі, зелені, оксамитні… Словом, стиляга… Увесь час спльовує крізь зуби… Вже пробачте мені, більше нічого не можу пригадати…
— А номер машини? — з надією запитав Андрій Остапович.
— Номер?.. Не помітив… — розгублено мовив Балашов.
— У мене запитань більше немає, — підвівся Луговий. — Наші працівники затримали одну людину. Можливо, той, який зняв номери. Ми його покажемо вам. А зараз, Кузьмо Яковичу, товариш Шилов оформить протоколом все те, про що ми говорили.
— Як треба, то треба… Я розумію, слова до справи не підшиєш, — згодився Балашов.
Швидко зайшов змарнілий після безсонної ночі лейтенант Олійник і відрапортував:
— Товаришу підполковник, затриманого доставлено.
Є ТУТ ОДИН ХЛОПЧИСЬКО
Чистяков спустився вниз. Прочинивши двері, обережно висунув голову, оглянув двір. Переконавшись, що нікого немає, він заклав руки в кишені і з незалежним виглядом підійшов до автомашини. Скісне проміння сонця, що підбилося над парканом, пестило блакитну «Победу».
Сторожко оглянув вікна будинку, дістав ключ і подався до багажника.
«Як пити дати могли влипнути… — бурмотів собі під носа, орудуючи ключем. — Цілу добу повторював собі: замінити, замінити номери… Так на ж тобі, вискочило з головешки! Спасибі Чернушкіну — підказав… Головатий негідник, нічого не скажеш… А загайся я годину-другу, вилізуть із своїх щілин жильці… Ху! Слава аллахові, упорався… Тепер, хе-хе-хе, хай пошукають машину ПВ 54–21… Жора не дурний, не на такого напали»… — З насолодою сплюнувши крізь зуби, він стиха зареготав.
Та сміх ураз наче застряг у нього в горлі. Він рвучко відчинив кришку багажника і схопив загорнуті в ганчірку номери. «Сам себе у в'язницю штовхаю… Не зметикував, що нас з чужими бляшками злапати можуть… Зупинився не там, зробив не той поворот або поїхав на червоне світло — дурниці, дрібне порушення, а нарвешся на причепливого міліціонера і почне присікуватись. Права вимагатиме, документи на машину. В багажник полізе… А там крадені номери. І влип! Була людина й немає».
Знайшовши вузьку щілину між цегляним муром і приземкуватим дерев'яним сараєм, Жора сунув туди номери і, попихкуючи сигаретою, вийшов на вулицю.
За рогом, поряд з аптекою, як і говорив Півень, стояла будка телефону-автомата. Чистяков попросив до телефону Бабченка.
— Слухаю, — почувся схвильований жіночий голос.
— Хто це? — незадоволено сказав Чистяков, — мені потрібен Яків Архипович.
— Це його дружина… Його самого вдома немає… Як учора зранку пішов, то більше і не з'являвся… — почулося схлипування. — Хочу заявити в міліцію… Передчуває моя душа… щось недобре…