Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
Розмова, і до того млява, затухла. Тривожно прислухаючись, обидва мовчали. Чернушкін так несподівано виринув з підворіття, що Жора і Тетеря здригнулись…
— Все в порядку… Рушай…
«Победа» в'їхала на забруковане подвір'я. Залишивши машину, Чернушкін та його супутники піднялися крутими рипучими сходами старого дерев'яного двоповерхового будинку і зупинилися біля оббитих повстю дверей.
— Це ви? — почувся шепіт.
— Ми, Карпе Матвійовичу, ми…
— Швидше заходьте! — поквапив господар і провів їх у невелику, огорнену передсвітанковими сутінками кімнату. Позіхаючи, хазяїн завісив вікно байковою ковдрою, потім засвітив настільну лампу. — Сідайте, в ногах правди немає… Чого це так рано? — насторожено поглянув він на Чернушкіна, що розсівся в старомодному, оббитому облізлим червоним плюшем кріслі.
— Довго розповідати, Карпе Матвійовичу… Лихо скоїлося. Бабченко, боюсь, засипався.
— Ох боже мій! Ой боже! — заойкав старий і, взявши тремтячими руками гранчастий графин, налив повну склянку води, ковтнув, його обличчя, і без того землистого кольору, стало ще темнішим.
А коли Чернушкін розповів пригоду, дістав з пузатого, такого ж древнього, як він сам, комода, пляшечку з безбарвною рідиною, накрапав на недогризок рафінаду і поклав у рот.
— Валідол? — спитав Тетеря.
— Валідол мені вже не допомагає. Корвалол це… Ой-ой-ой…
— Я в метушні трубочку з валідолом загубив, — поскаржився Тетеря. — Чи не змогли б ви мене виручити?
Хазяїн незадоволено поморщився і буркнув, що цукру в домі немає, а ліки грошей коштують. Сховав пляшечку в комод і замкнув шухляду на ключ.
«Жмикрут! — з ненавистю подумав Тетеря. — В могилі однією ногою стоїть, а все йому мало».
— Вважай, що трьох тисяч як не було… — зітхнув Жора. — І один аллах знає, чим ця карусель скінчиться… Ой! — ляснув він себе по лобі. — Сувій драп-велюру в машині! Ходімо, — штовхнув він під бік Тетерю. — Сам не притягну.
Вони вийшли.
— Де ти, Серього, підчепив цього рудого? — гидливо спитав старий. — Якийсь розбишака! Вперше бачить мене і вже ліки канючить. Та й другий, видно, пройдисвіт.
— Досить, Матвійовичу. Хлопці вони путні. Рудий — це Тетеря, Петро Борисович. Потрібна людина. Через нього ратин дістаємо — разом з Поніманським працює. А другий — Жора Чистяков. Машиною нас забезпечує.
— Поніманський — сердечна людина, не рівня їм. В четвер був. Винця приніс і закуски стільки, що я три дні навіть у магазин не ходив… А як метикує в нашій кравецькій справі! Дай боже йому здоров'я! Ще Бабченко Яша хороший чоловік. Шкода його…
— Не каркай… Розкаркався! Пальт поки що не ший… Міліція на ногах… Скільки готових?
— Сім… Та двоє покроїв…
— Знайдеш, куди товар сховати, поки все утихомириться?
— Є надійне місце.
Відхекуючись і крекчучи, Чистяков і Тетеря внесли тюк у кімнату і кинули на підлогу.
— Матвійовичу, поки хлопці тут, можемо допомогти… Куди нести?
— Ні-ні-ні… Я вже якось сам, по-старечому, потихесеньку… Який це тайник, коли ти, Серього, знатимеш, та Жора, та цей, — тицьнув він жовтим кістлявим пальцем на Тетерю.
— Справа твоя. Я хотів допомогти без будь-якої підступної думки…
— Чужа душа — темний ліс… Забереться вночі хто-небудь з вас, цюкне мене по макітрі… А так з мене хоч десять викройок зроби, не скажу…
— Навіщо ти нам здався з усіма своїми тельбухами! — злісно зареготав Жора. — Подумаєш, велика цяця!
Хазяїн образився. Тягнучи худі, наче патики, ноги, він пішов у другу кімнату, гучно хряпнувши дверима.
— Жоро, хто тебе за язик смикає! — розсердився Чернушкін. — З дурного розуму образив людину, а якби не він, куди б машину поставили? Куди б ратин сховали? Талалайка!
— Даремно ви кричите, — заступився Тетеря. — Жора одразу розкусив цього скупердягу. В нього снігу взимку не випросиш. З бандитів нас вважає… Носиться із своєю схованкою, як курка з яйцем. А в самого, мабуть, п'ятака за душею немає. Гляньте н увесь цей мотлох! А сорочка? Латка на латці…
— Що ви обидва знаєте? До революції він купцем першої гільдії був. За Радянської влади його добре трусонули, та золото, впевнений, залишилось, грошенята водяться… Не дивіться, що ходить у старих пантофлях та засмальцьованій жилетці…
— Звідки мені було знати, що він такий уразливий? — виправдовувався Жора. — Ось ви мене лаєте, а мені хоч би що…
— Досить патякати! Піду спробую умовити… Язик відсохне, поки з ним домовишся.