Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
— Зараз у школах так заведено, — хрипким від довгої мовчанки голосом мовив Тетеря. — Піонери допомагають старим людям, хворим навіть…
— Не знаю, — урвав хазяїн, — як у них там заведено, це мене не стосується… — І, наїжившись, замовк.
— Що ж ти радиш? — поквапив його Чериушкін. — Кажи. Часу в обріз.
— Потрібні вам мої поради! — забуркотів старий. — Слова не даєте сказати, кожний так і лізе перебити…
— Та облиш, Матвійовичу! Не один рік один одного знаємо. Коли в чому завинили — пробач.
— Гаразд, Серього. Тільки заради тебе… Дай боже пам'ять, забув, на чому зупинився… — ляснув себе Півень по зораному глибокими зморшками лобі.
— Про хлопчика, — нагадав Тетеря.
— Підказувачі, добродію, мені не потрібні! — огризнувся старий. — Так ось, з'явилася в мене одна думка. Напроти мене, в сусідній квартирі, живе хлопчина…
НЕСПОДІВАНЕ ДОРУЧЕННЯ
Альоша схопився з ліжка, глянув на годинник. «Ой! Вже пів на восьму! Я ж Вітьці обіцяв о восьмій…»
Нашвидку вмившись, він проковтнув бутерброд з ковбасою і поспіхом запив його склянкою молока. Кинув в акваріум дві щіпки сушених дафній. Відразу ж до корму метнулись золотаві карасики, жовтувато-коричневі кардинали, чорні та червоні мечоносці. За ними насилу встигали неповороткі вуалехвоста. З дна акваріума, наче по команді, знялися, ворушачи вусами, плямисті гурамі…
Застібаючи на ходу сорочку, хлюпнув у блюдечко молока і поставив його в куток кімнати. З-під канапи почулося пирхання. Викотився їжачок, стукаючи кігтиками по підлозі, швиденько почимчикував до свого сніданку.
— Їж, Тишко, їж, — присівши навпочіпки біля свого улюбленця, ласкаво підбадьорював Альоша.
Похрюкуючи від задоволення, їжак жадібно хлебтав молоко. Заскрипіли пружини настінного годинника, і пролунав глухий удар.
— Знову спізнився! — підхопився Альоша. — Без чверті… Знову Вітька читатиме мораль. «Ні свого, ні чужого часу не цінуєш. Не встигаєш, не справляєшся — вставай раніш»… Йому добре, він і пальцем не кивне, все бабуся та сестра за нього пороблять…
Тільки Альоша взявся за ручку, як задеренчав дзвоник. Хлопець відчинив двері і побачив сусіда Карпа Матвійовича Півня.
Альоша сторопів. Чого завітав Касторка? Так хлопчаки прозвали старого за те, що він втручався в усі їхні ігри і розваги і, мало того, безнастанно скаржився на дітей всім, кому тільки міг: батькам, двірникові, кербуду, вчителям школи…
«Начебто я нічого такого вчора не зробив?» — не знаючи, що й думати, дивувався хлопчик.
— Батько й мати вдома?
— Ні-і… Мама на роботі, а тато в санаторії… На Кавказі, в Сочі.
— Та-ак… — втупившись в Альошу немигаючими сльозавими очицями, протягом сказав Півень. — Виходить, Павла Павловича і Тамари Аркадіївни нема?
— Нема.
— Що ж, добродію мій, гостя свого на сходах держиш?.. Кахи-кахи-кахи, — схопився за груди.
— Заходьте, заходьте, будь ласка, — поквапно запросив Альоша.
Півень зайшов до кімнати і, покректуючи, сів на стілець.
— Ой-ой-ой… Радикуліт замучив… В твої роки, бувало, теж бігав, у гилки грав… Тоді на футбол моди не було… Тепер уже ноги не носять, відмовляють… — Він спідлоба уважно оглянув кімнату. Побачивши акваріум і Тишка, що згорнувся в клубок, докірливо похитав головою.
Альоша сидів як на жару. Вітя ні за що в світі не повірить, що він цього разу не винний…
Але Півень не помічав хвилювання хлопчика і, піднісши вказівний палець, повчав:
— Не годиться неволити божу твар… Гріх на душу береш. Випусти їх, голубе мій.
Спершись ліктями на стіл, Альоша сумно думав: «І треба ж отаке!.. А сам винний: пішов би на п'ять хвилин раніше, і бувай здоровий, Касторко… Ну який же він нудний… І взагалі — чого йому від мене треба?»
На стіл сіла муха, і Альоша, спритно змахнувши рукою, затис її в кулаці.
— От навіщо муху зловив? Що вона тобі погане зробила? Гріх береш на свою душу…
Альоша не стримався.
— Я не вірю в бога! Його немає й не було! Все це дурман, вигадки попів. А мухи… носії зарази! Їх знищувати треба…
— Ну, голубе, роби як знаєш. Тобі жити, тобі відповідати…
Цей примирливий тон так не в'язався з вдачею старого, що в Альоші навіть очі стали круглими від здивування.
— Я давно до тебе придивляюсь, хлопчина ти наче непоганий… Вітаєшся завжди першим, он квіти посадив на грядці та й мені самотньому скільки разів хотів допомогти… Я теж людина з поняттям, хоч якийсь ірод, щоб йому добра не було, і прозвав мене Касторкою…