Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
Тетеря й Чистяков вмостилися на тахті, з якої вилізли майже всі пружини. Чистяков відразу, наче нічого не сталося, захропів. Тетерю сон не брав. Він підвівся, заходив по кімнаті.
«Чим усе це скінчиться? — мучився він. — Якщо поверне на кепське, звалять усе на мене. А все Поніманський, — заскреготав він зубами. — Ткнув мені, падлюка, пістолет. Про всяк випадок, каже. От і знадобився… Сам, мабуть, зараз хропака задає, а тут місця собі не знайдеш, голова розколюється, серце ниє… Тишкам-нишком мене обплутали…»
— Чого крокуєш, мов на параді? — долинув наче здалеку голос хазяїна. — Сусідів хочеш розбудити? Краще ковдру з вікна зніми. Уже розвиднілось.
Не звертаючи більше уваги на Тетерю, він повернувся до Чернушкіна:
— Ти, Серього, маєш рацію, треба дізнатись, що з Яшком. Сам би пішов, та проклятущий радикуліт замучив. Ще й протягом десь пройняло… — і, схопившись за поперек, хазяїн надсадно закашлявся.
Чистяков схопився, очманіло заблимав очима:
— Що таке? Що трапилось?
— Не горлай! — цикнув Карпо Матвійович. — Забрався з ножищами на тахту ще й горлає…
— Можна подзвонити Поніманському, — запропонував Тетеря. — Пів на дев'яту він уже буде в бухгалтерії і миттю дізнається про Якова.
— Навіщо Поніманському? — втрутився в розмову Чистяков. — Адже в Яшкових сусідів телефон…
— Номер знаєш? — пожвавішав Чернушкін.
— Десь є! — пошаривши в кишенях зеленкуватого кольору зім'ятих штанів, він витяг обшарпану записну книжку. — У мене, як у міськдовідці. Ось, будь ласка, видається номерочок: 2–95–79.
— Матвійовичу, звідки тут поблизу можна дзенькнути? — спитав Чернушкін.
— За рогом. Поряд з аптекою…
— Давай, Жоро! Тільки гляди…
— Не вчіть, не маленький. Не вперше…
— Зажди, — підступив Чернушкін і щось зашепотів.
— Ясно. — Чистяков попрямував було до виходу, але посеред кімнати зупинився. — У мене ні копійки, — і на підтвердження своїх слів вивернув кишені.
Чернушкін дістав невеликий шкіряний гаманець і, попорпавшись, подав дві двокопієчні монети.
— А коли номер зіб'ється або не той наберу?
— Набирай той, що треба, і не натискуй на кнопку, доки не почуєш відповіді…
Чистяков лише рукою махнув і вийшов.
БУРАТІНО
Під ногами Лугового і Єлізарова шурхотіла галька. Сонце ледь пробивалося на алею крізь густе листя каштанів. Працьовито гули волохаті бджоли. На різні голоси виспівували пташки. Дзюркотів фонтан.
— Оце і є хірургічне відділення, — показав Луговий на будинок з великими вікнами. — На другому поверсі — терапія. Там працює Марина.
— Дивись. Ось і вона! — сказав комісар, помітивши в одному вікні жінку в ясно-синьому костюмі.
Жінка теж побачила їх, махнула рукою — мовляв, зараз спущусь.
— Здрастуйте, Кириле Романовичу! Від вас і від мого Андрія нікуди не сховаєшся, — пожартувала вона. — Ви до нас, звичайно, у якійсь справі? Трапилося що-небудь?.. — занепокоїлась Марина Тихонівна, пильно вдивляючись в стурбоване обличчя свого чоловіка.
— Вночі злочинці поранили одного нашого співробітника…
— Так ви до нього? Здається, він на другому поверсі. Коли на тебе чекати, Андрійку?
— Сам не знаю. Обідайте без мене. До речі, біля воріт наша машина. Почекай трохи, підвеземо. У тебе ж скінчилось чергування?
— Щойно змінилась.
… Накинувши халати, Луговий і Єлізаров зайшли в кабінет завідуючого відділенням.
— На жаль, особливого покращення немає, — розвів руками лікар. — Мобілізували, так би мовити, всю медицину…
Він провів гостей до виходу і тут згадав:
— Хворий марить і часто повторює одне слово — Буратіно… Може, це щось вам підкаже?..
— Андрію, — звернулась Марина до чоловіка, коли рушила машина, — коли ж ти звільнишся? Ми ж збиралися в театр…
— Нічого не поробиш, доведеться відкласти. Думаю, що Лопе де Вега не буде на нас ображатись, — пожартував він. — Хоча, правду кажучи, дуже кортить ще раз подивитись «Фуенте овехуна»… Чудова річ!
— Все це так, — усміхнулася Марина Тихонівна. — Але на цей раз, бачу, доведеться обійтись без Лопе де Вега.
— Ти розумієш, я…
— Не треба пояснювати, Андрію. Що ж зробиш… Підемо колись іншим разом. До того ж я втомилася після чергування — цілу ніч провела біля хворої з набряком легенів… Та й Наталю треба виряджати в табір.
— Хороша у вас дружина, Андрію Остаповичу, — обізвався шофер-сержант, коли Марина Тихонівна вийшла. — Розуміє нашу роботу. От зі мною, скажу вам, була історія. Друг у мене є — Гриша Клочко. Разом в армії служили. Він на заводі слюсарем-шаблонником… Може, доводилося читати в газетах про їхню бригаду комуністичної праці?