Співробітник ЧК

— А ти не прибріхуєш? — спитав Альошка.

— Щоб я з місця не зійшов! — вигукнув Пантюшка.

А втім, він не утруднював себе доказами.

— Як взяли цейхгауз, я, зрозуміло, гвинтівку дістав і вже від тих фронтовиків не відставав. Хлопці хороші, командир у них, Павленко на прізвище, і мене не проганяли. Почав я з ними ходити...

— А сюди чому не заглядав? — спитав Альошка.— Не бачив я тебе.

— Сюди не ходив, щоб батька не зустріти. Та й звідки я знав, що ти тут... Ну, от. Потім, значить, пішли ми на передову. Ох, що там було, Альошко! Матроси німців гранатами глушать, як тих карасів! Я там, до речі, про тебе дізнався, що при Силіні перебуваєш, сказав один фронтовичок, молодий такий, зубастий.

— Пахря, мабуть?

— Пахря, вірно! Ми з ним по сусідству були. Ну, от. Учора ввечері, як трохи затихло, сіли вечеряти, раптом, невідомо звідки, йде!

— Хто йде?

— Та батько мій! До нього, розумієш, моя сестричка, Вірка, бігала, їжу з дому приносила: звичайно, плаче дурна і говорить про мене, що, мовляв, пропав, може, навіть убили десь. Батько, звичайно, в розпач. А тут хтось йому й скажи, що бачив мене на передовій у Павленка... Ну, звичайно, бере за груди і давай тут чистити, з душі в душу, це при всіх. Мені б змовчати, а я візьми та й бовкни: несвідома ти, тату, людина! І про революцію загнув, що, мовляв, не розуміє... Ну, тут він і розійшовся. Он яку красоту під оком посадив, людям соромно показатися!..

— Та-ак, — протягом сказав Альошка, розглядаючи синець. — Приклав міцно.

— Це що! — поморщився Пантюшка. — Синець — ще б нічого, так він давай мене з передової гнати. І Павленку сказав, і іншим командирам, щоб не пускали більше... А там, Альошко, діла-а! Твій от Пахря із своїми пішов уночі на якесь особливе завдання; я б теж міг приєднатися, коли б не батько.