Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
Альошка сказав, що з начальства зараз нікого нема, всі пішли на передову, а сини жінки у свій час повернуться, хай не плаче.
Жінка спитала:
— А ти хто, синку, будеш?
— Вартовий я,— відповів Альошка,— штаб охороняю.
— Ось і моїх би поставили,— зітхнула жінка,— вони одчайдушні.
— Ідіть, матусю, додому,— сказав Альошка.— Чуєте? Стріляють.
І вона пішла.
Потім з-за рогу, з Успенського провулка, з'явився кремезний хлопець у довгій гімназичній шинелі і кашкеті, заломленому, як у старшокласників, на манір безкозирки. Він мимохідь глянув на Альошку і перейшов на другий бік вулиці. Альошка впізнав його: це був Віктор Марков, який вчився з ним в одній гімназії на клас вище.
«Чого вештається? — подумав Альошка, проводжаючи його очима.— Революціонер лабазний...»
У гімназії Марков вважався силачем і завжди був першим у бійках. Батько його мав млин за Дніпром і річкову баржу. Після революції справи Маркова-старшого зовсім погіршали, і він кудись зник з міста, а Віктор лишився у Херсоні з матір'ю. Альошка іноді зустрічав його на мітингах. Віктор носив чорну косоворотку і, траплялося, навіть виступав з промовами від партії соціалістів-революціонерів. Язик у нього був добре підвішений: він умів сипати красивими словами про врятування революції від анархії і більшовиків.
Перейшовши вулицю, Марков немов згадав щось, раптом повернувся і попрямував просто до Альошки.
— Здоров! — сказав він, підходячи і широко посміхаючись.— Давній знайомий!
— Здоров,— буркнув Альошка.
— Ач який став! — сказав Марков, оглядаючи Альошчину гвинтівку і жовту кобуру.— Не людина — арсенал!
Він засміявся, оголюючи над міцними зубами рожеві ясна. У нього були тверді вилиці і випнуте вперед підборіддя. Марков дивився на Альошку, мружачи вузькі сірі очі, і, видно, намагався пригадати його прізвище:
— Йду мимо, думаю: він чи не він? Потім дивлюся: ні, не помилився! Так. Значить, вартуєш?
— Вартую.
— Що ж, справа потрібна. Закурюй.— Він дістав з кишені шкіряний портсигар.
— Не курю.
— Шкода. З цигаркою стояти веселіше.— Марков закурив, озирнувся і по-простецькому спитав, усміхнувшись: — Як це ти у червоні солдати потрапив?
— А що ж мені, з німцями, чи що? — похмуро промовив Альошка. Самовпевнений Марков, який явно набивався в друзі, дратував його. «Чого йому треба? — подумав Альошка.— Чого пристав?..»
- Я не кажу...— Марков знизав плечима, випустив з рота клубок диму.— Але ж і тут безнадійна справа.
— Що?
— А те, що з німцями нам не впоратися. Вони однією артилерією каші нароблять. Чуєш, як дають?
Альошка не стерпів. Там люди кров проливають за революцію, а цей тут базікає, як Глущенко,
— Ось що,— сказав Альошка і стиснув пальцями ствол гвинтівки,— іди собі. Тут стояти не можна.
Марков звів брови:
— Які строгості!.. Ну, добре, мені й самому ніколи з тобою ляси точити. До речі, треба б зайти сюди, до вас...
— Навіщо?
— Є дільце.
— Яке дільце?
За Альошчиною спиною грюкнули двері, почулися кроки Ващенка.
— Так, дурниці,— відповів Марков,— з приводу господарства. Можна й іншим разом, терпить. Ну, прощавай, піду.
— Прощай.
Марков кивнув Альошці головою і відійшов.
— Хто такий? — спитав, проходячи мимо, Ващенко.
— Так, один... У гімназії разом учились. Купецький синок. Базікав...
— Я його вдруге примічаю, — сказав Ващенко,— вештається тут! Ну, як служба йде?
— Яка це служба!..
Ващенко добродушно посміхнувся:
— Не сумуй, горобець, прийде і до нас справжнє діло.
Над будинками летіло клоччя низьких димчастих хмар. Вдалині тупо і настирливо довбали землю артилерійські розриви.
Ващенко й Альошка довго стояли, прислухаючись.
Звернувши за ріг, Марков прискорив ходу. В кінці кварталу зупинився і подивився на всі боки. Нікого не помітивши, він хотів уже йти далі, але в цей час за його спиною почулося обережне покашлювання.
Високий сухорлявий чоловік у солдатській шинелі і шкіряному кашкеті стояв під візницьким навісом у ніші великого кам'яного будинку. Можна було б подумати, що це один з жильців вийшов покурити на вітерку. Марков підійшов до нього.
— Ви тут, пане...
— Тихше! — спинив його чоловік.— Панів нема з минулого року,— сказав він повільно, чітко вимовляючи кожний склад.— Ви бачили нашу знайому?
— Ні, не вдалося.
— Чому?
— Зовсім не передбачений випадок: на варті біля входу стоїть хлопчисько, з яким ми вчилися в гімназії. Я не рискнув.
— Так. Що ж ви збираєтесь тепер робити?