Дядечко на ім’я Бог

На Сході не торгуватися неможливо. Якщо ти не торгуєшся, тебе не поважають. Європейцям, до яких я маю нахабність належати, важко звикнути до такої системи товарно-грошових відносин. Ми знаємо, що в кожного товару є своя ціна, вона написана на ціннику, а торгуватися — непристойно навіть на базарі. Але торг — політика не покупця, а продавця. Саме продавець на Сході веде таку політику, тому що для нього робота в магазині або на базарі — не просто робота, до якої він тяжко йде і з якої він ще важче повертається, для нього ця робота — життя, яке він проводить у своїй лавці, попиваючи каву чи чай, граючи із сусідами в нарди, дивлячись телевізор, обмінюючись новинами і спілкуючись із покупцями. Кожного, навіть такого залітного птаха, як я, вони намагаються зробити своїм комерційним другом. Вони торгують легко, і тому продають багато, їхня торгівля — великий оборот і широкий асортимент з невеликою ціною, наша торгівля — велика націнка і малий оборот. У кожній східній країні щодо цього є свої традиції, але спільним лишається одне — ти маєш поговорити про товар чи послугу перед тим, як придбати. І не треба боятися торгу: продавець ніколи не опустить ціну нижче собівартості, ваша мета — дотягнути його до цієї риски за допомогою нескладних переговорів, тонко відчуваючи, де межа. Це гра, яку вам пропонують, і неввічливо в неї не пограти. Але це я усвідомив уже потім, повештавшись базарами Дамаска, Халеба і Стамбула, а тоді я відповів цілком механічно, з елементарного бажання заощадити власні кошти.

120 кілометрів до Петри по дорозі покійного короля Хусейна, що йде нижче рівня моря, про що гордо повідомив таксист, ми проїхали досить швидко. Він навіть пригостив за власний кошт кавою — таке між мною і таксистами трапилося вперше. І хоча я кави не люблю, у цьому придорожньому кафе вона видалася дуже смачною. Була в нас ще одна коротка затримка — таксист зупинився на узбіччі, вийняв зеленого килимка і почав молитися. Мені стало ніяково — я стояв біля жовтої машини і не знав, куди себе подіти. Вигляд людини, яка молиться, стоячи на колінах за три метри, викликав досить суперечливі почуття. Я не знав, як реагувати, але таксист, закінчивши короткий намаз, наче нічого й не було згорнув килимок, і ми рушили далі. Швидко стемніло, та, незважаючи на важкий день, спати я не міг і всю дорогу думав про кам’яні могили, кам’яну мапу, кам’яне Небо і кам’яну воду. Я ретельно вивчив інформацію про Йорданію і мав деякі здогади, але таки сподівався, що в готелі на мене все ж хтось чекатиме, можливо, і сам батько. Я передчував зустріч з ним буквально за годину, і ця думка так захопила мене, що я не помітив, як ми в’їхали в Петру, навіть пропустив табличку з назвою населеного пункту, в які так уважно вдивлявся весь час крізь темряву і швидкість. «Ти знаєш, де готель “Валентина”?» Таксист кивнув головою: «Я все тут знаю».