Дядечко на ім’я Бог

Єгипет. Шарм-ель-Шейх.

Пляж і сучки. 26.02—4.03.

Чесно кажучи, ніколи не розумів людей, що випираються на сонце посеред дня з однією метою — дістати опіки шкіри різного ступеня та міцний тепловий удар у потилицю. Невже темна шкіра — так гарно і сексуально? Реклама здатна на все — численні клієнти пляжів це підтверджують наочно. Їх не можуть зупинити не тільки поганий стан організму протягом двох діб після сонячних ванн, а й майбутній рак шкіри. Рак нікого не лякає, зате дуже страшно, коли всі засмаглі, а ти ні. Насправді, піруети людської психіки важко коментувати, та й чи потрібні кому взагалі коментарі на початку ХХІ ст.?

Я приїхав до Єгипту про всяк випадок. Чому б і не відпочити, якщо є така нагода і знову немає роботи? Так я казав собі, лежачи біля басейну в затінку під навісом, гортаючи російсько-арабський розмовник і роздивляючись жінок, переважно італійок та росіянок, які годинами пеклися на сонці, а потім облазили, мов паршиві кішки. Я вдавав, ніби сьогодні останній день мого перебування в Шармі, хоча насправді я одразу ж дізнався, де розташований порт, як туди доїхати, чи довго йде пором до Агаби і таке інше. Звісно, трохи боязко взяти й отак-от запросто вирушити в незнайому країну — без серйозних приготувань і довгих розмов. Але, здається, я прийняв це рішення самостійно.

Позиція мами, яка мене так здивувала і збентежила, була суто емоційною. По-перше, сказала вона, мені нічого втрачати, по-друге, подорож може стати корисною і цікавою, по-третє (чи то по-перше?), мама, попри все, вважала батька непересічною особистістю. Я не міг прийняти жодного з цих суто жіночих аргументів, але, як це часто стається зі мною, вирішувати я залишив обставинам і жінкам. Мама просто купила мені путівку в Шарм (я повернув їй витрати) і забрала до себе Бірму, хоча я їй у цьому не дуже довіряв. А обставини були неприємні — я посварився з Наталі через дурну дрібницю: я ненавиджу краватки. Ми повинні були йти на день народження її батька, якогось суворого джентльмена і підприємця, і Наталі наполягала, щоб я надів краватку. Ну, на фіга мені ця ганчірка?! Наталі ніяк логічно не могла пояснити сутності процедури, і врешті все закінчилося скандалом, я начепив щойно придбану для мене розцяцьковану й коштовну краватку Бірмі на шию, і та за хвилину, весело стрибаючи по кімнаті в супроводі жіночої істерики, перетворила ту в лахміття. Я не навмисно, чесно. Звісно, ні на який день народження я не пішов. Мама сказала, що й добре: рано чи пізно краватка чи щось таке інше однаково вилізло б боком. Наталі, коли я їй зателефонував у сподіванні якось залагодити сварку, злісно кинула, щоб я й далі слухав маму і вигулював собаку. Я досі не можу зрозуміти — до чого тут мама і Бірма? Я живу своїм розумом і лише інколи у важливих питаннях раджуся з ними. Я не вбачаю в цьому нічого поганого — прислухатися до свого пса і радитися з мамою. Не треба нікого стикати лобами: кохана — це кохана, собака — це собака, мама — це мама. Я не беру в неї грошей, не залежу ніяким чином, я не мажор і не мамій. Моя мати — розумна жінка, і те, що вона інколи втручається в моє особисте життя, вважаю, цьому особистому життю лише на користь.