Дядечко на ім’я Бог

— Я ортодоксальний християнин (тобто православний), і нам не можна одружуватись водночас на багатьох жінках.

— Які нещасні у вас чоловіки! — цілком серйозно відповіла Фатіма і похитала головою. — За це можуть посадити у в’язницю?

— Гірше того, розстріляти!

Розмова закручувалась далі в тому ж ключі, але чай давно закінчився і я волів іти. Сонце починало сідати, і тут з’явилася, як я зрозумів, їхня матір, товста і неохайна бедуїнка з обличчям, укритим татуюванням. Вона нагримала на сестер, зле глянула в мій бік — я швидко сказав «шукран», тобто «дякую» арабською, і заходився збиратись.

— На, візьми! — Фатіма простягнула якийсь сувенір. — На пам’ять, безкоштовно! Згадуватимеш інколи мене, може, повернешся!

— Дякую! — я кинув фігурку маленької металевої корови в наплічник і поспішив геть: наближення розгніваної матусі не провіщало нічого доброго.

Мушу сказати, що вниз іти ще важче, ніж угору, утома остаточно змагає, м’язи відмовляються виконувати команди мозку, але ти однаково продовжуєш рухатись. У горах час плине так повільно, що здається, йдеш цією дорогою вже не перший день, і лише близькість і безваріантність фінішу підштовхують до дії. Певне, саме тому люди, які живуть на рівнині, і люди, які живуть у горах, такі різні — через різне сприйняття часу і простору. Так я філософствував, намацуючи хисткі камінці й ледь переставляючи ноги — мав рацію батько щодо зручного взуття, нічого не скажеш, — аж раптом почув пісню. Я озирнувся і побачив, що на горі Жертвоприношень, на самій маківці, сиділи дві дівчини, Фатіма і її сестра, — більше там не було кому сидіти, — і бовтали ногами. Я й тепер, коли прижмурюю очі, чітко бачу два крихітні темні силуети на тлі яскраво-синього неба Петри. Вони співали незнайомою мовою, навіть не арабською, пісню водночас і веселу, і сумну, ясну і чисту, як саме небо. Є на світі такі пісні, які після перших же нот западають у душу. На жаль, я не музикант і не поет — я запам’ятав би мелодію, — а так я лише стояв і слухав, як у чистому дзвінкому синьому повітрі лунає сумно-весела пісня про кохання, — я чомусь певен, що ця пісня саме про кохання. А про що ж іще? Вони співали чудово, дуетом, а вечірнє сонячне проміння наче спеціально створювало настрій, давало горам дивне і прекрасне світло. Я завмер, наче зачарований, і зі мною завмерли всі, хто йшов униз, незважаючи на національність і стать. Раптом пісня обірвалася, і тим же дуетом дівчата дзвінко крикнули англійською: «Осі, ця пісня — для тебе!» — і щезли з гори. «Певне, їм тепер добряче дістанеться від матусі!» — сказав я вголос. Мелодія на декілька хвилин так об’єднала всіх, хто її чув, що навіть похилого віку американець із палицею, який стояв поруч, розчулено похитав головою, наче щось зрозумів з моїх слів. День добігав кінця.