Дядечко на ім’я Бог

— А у вас скільки дітей? — запитав я у похилого віку бедуїна, який неквапливо йшов по сіро-жовтому піску, тримаючи в руках буси з кістки верблюда та кольорові камінці, які продавав туристам аж за три динари.

— У мене двадцять дітей! — відповів бедуїн.

Я був шокований.

— Ви — щаслива людина! — голосно вигукнув я.

— Я — втомлена людина, — усміхнувшись, сказав бедуїн і пішов далі торгувати нехитрим крамом. За ним потягнулися інші, даючи нам змогу доїсти останній апельсин у спокої. Люсі, закутана від піску і сонця у хустку, з-під якої косо поблискували очі, пішла ліворуч, а я подерся на гору Жертвоприношень. Треба сказати, що я вже не чув під собою ніг. Фізичне навантаження для мене, жителя столиці, було завелике. Востаннє я стільки ходив пішки, мабуть, у дитинстві, якщо ходив узагалі коли-небудь. Але я мав надзвичайне піднесення, тому, незважаючи на втому і крутий підйом, таки видерся на ту гору. Прекрасний краєвид — світло-блакитне небо і великий кам’яний вівтар жертвоприношень із солідним кровостоком (наче тут різали не людей, а слонів) — забрав мої очі. На якусь мить мені навіть здалося, що, крім цих двох речей, у світі більше нічого не існує. Небо висіло настільки близько, що здавалося, я зачіпаю його головою. Я ліг на теплий камінь і заплющив очі. «З кам’яними могилами все ясно — ось вони, у всіх скелях. То, може, цей вівтар — кам’яне Небо? Тобто батько мав на увазі, що близькість цієї скелі до неба і робить його кам’яним?»

Дивно: за кілька хвилин сили відновилися.

Ятка із сувенірами стояла й тут, у ній торгували дві молоденькі бедуїнки — судячи з усього, сестри. Одна з них, досить симпатична, грайливо запропонувала на вибір черепашок або слонів, оригінально зроблених зі світло-сірого каменю. Таких я бачив і внизу, але в неї були дешевші, і я за 2 ді, тобто 2 динари (3 дол. США) купив гуртом і черепашку, і слона. «Звідки ти?» — запитала вона. Я сорок восьмий, мабуть, раз на день відповів: «З України». — «Це Євросоюз?» Щоб зайвий раз не пояснювати, завжди простіше сказати «так». Вона запропонувала чаю, який вони кип’ятили тут же на якійсь чудернацькій плитці, і я, зважаючи на майбутній крутий спуск, погодився і присів поруч. «Ти одружений? Як тебе звати?» — «Осі». Завжди простіше сказати, що одружений. Я так і сказав, але це її не зупинило.