Останній з могікан

Не встиг ще розвідник докінчити своїх слів, як з глибини лісу виступив вершник, що їхав на чолі невеличкого гурту, наближення якого почув пильний індіянин.

— Неподалік видолинком звивалася бита оленяча стежка, що збігала до річки в тому місці, де розташувалися білий та двоє його червоношкірих товаришів. От цією стежкою повільно й під'їжджали подорожні, які становили незвичне видовище в лісовій пущі. Мисливець стояв попереду індіян, готовий повітати подорожніх.

— Хто їде? — спитав він, недбало прикладаючи рушницю до лівого плеча, а вказівного пальця правої руки тримаючи на гачку. Вигляд його при цьому був зовсім не погрозливий. — Хто сюди простує, поміж диких звірів та небезпек лісової хащі?

— Ваші одновірці, друзі закону й короля, — відповів передовий вершник. — Люди, які від сходу сонця подорожують у сутінку цього лісу і які нічого ще не їли й страшенно потомились.

— Отож ви заблукали, — перепинив його мисливець, — і спізнали, яка безпорадна людина, що не знає, в правий чи лівий бік їй податись!

— Еге ж бо. Немовля, й те не настільки здане на ласку свого опікуна, як ми — на свого провідника, хоч ми й вирослі вже, — тільки що зростом, а не досвідом. Чи не знаєте ви відстані звідси до королівського форту Вільям-Генрі?

— Тю! — скрикнув розвідник, не стримавшись від голосного сміху, але одразу ж і притишив свої веселощі, щоб не підслухав прихований ворог. — Ви так далеко від дороги, як собака від польованого звіра, коли їх розділяє Горікен! Вільям-Генрі, чоловіче! Як ви друзі короля і маєте що спільного з військом, то найкраще вам податися вниз річкою до форту Едварда і викласти свою справу Вебові. Генерал бариться там, замість рушити до ущелин і викурити того французяку за Шамплен, назад у його лігво.

Перше ніж незнайомець устиг відповісти на цю несподівану пропозицію, з кущів вихопився другий вершник і вмах випередив свого товариша.