Останній з могікан

Поки Гейворд та його довірливі супутники, нічого не підозрюючи, заглиблюються чимдалі в ліс, дозвольмо собі скористатися авторським привілеєм і перенести місце дії на кілька миль на захід.

Того дня двоє чоловіків забарилося на березі невеликого, але прудкого потоку за годину дороги від табору Веба. Враження було таке, ніби вони на когось чи на щось чекають. Величезне лісове склепіння сягало аж до самого берега річки, нависаючи над водою і забарвлюючи у ще глибші тони темну течію. Сонце вже не так люто пекло, і задушна денна жарота почала спадати, в міру того як випари джерел і потоків підіймалися над верхів'ями дерев і зависали в повітрі. Але в цій самітній місцині тиша панувала непорушна, як то й притаманно сонній духоті американського липня. Лише подеколи чулися тихі голоси цих двох чоловіків, лінькувате постукування дятла, незграйні скрики яскраво-барвистої сойки або ще налягав на вухо глухий шум далекого водоспаду.

Ці слабкі й уривчасті звуки, одначе, надто були вже знайомі лісовикам, щоб відвернути їхню увагу від цікавої розмови. Червоний колір шкіри та індіянська одіж виказували в одному з них тубільця, тоді як другий, одягнений майже так само примітивно, був світліший на шкіру, а лице його, хоч опалене сонцем і потемніле, переконувало, що він європейського роду.

Індіянин сидів край замшілої колоди в такій позі, що дозволяла йому підсилювати переконливість своїх слів спокійними, але виразистими жестами, як то властиво тубільцеві в поважній розмові. Його тіло, мало не зовсім голе, було розмальоване білою та чорною фарбою на жахливу емблему смерті. Гладко виголену голову, що на ній зостався тільки звісний лицарський жмут волосся[9], прикрашало одне-єдине орлине перо, вплетене в той жмут і обвисле на ліве плече. Томагавк і ніж до скальпування, англійського виробу, стриміли в нього за поясом, а коротка військова рушниця, того типу, яким білі озброювали своїх союзників-тубільців, недбало лежала на голому мускулястому коліні. Широкі груди, добре розвинене тіло і поважна постава цього войовника свідчили, що він дійшов зрілого віку, але не виказував ще жодних ознак наближення старості.

Білий, скільки видно було його тіло, виглядав на людину, що змалку спізнала життєві труднощі й знегоди. Постать його, хоч і мускуляста, була скорше худорлява, аніж повнотіла, але кожен нерв і м'яз видавалися дужими й загартованими у безнастанних випробуваннях та праці. На собі він мав зелену мисливську куртку, обшиту зблякло-жовтою лиштвою, і літню шапку з обробленої шкіри. Він також носив ножа за поясом з черепашок, як і індіянин, однак томагавка в нього не було. Його мокасини мали яскраві оздоби, за звичаєм тубільців, а єдиною частиною нижньої одежі, що виглядала з-під куртки, були шкіряні гамаші з шнурівками по боках та перев'язом із оленячих жил понад коліньми. Ладівниця та ріжок довершували йому вбрання. Довга його рушниця стояла поруч, сперта об дерево. Очі цього мисливця, чи там розвідника, були маленькі, проникливі й гострі і, коли він розмовляв, жваво шастали туди-сюди, немов пильнуючи здобич або ж побоюючись раптової появи причаєного ворога. Незважаючи на ці познаки постійної підозріливості, обличчя його зовсім не виявляло ніякої підступності, а в ту мить, що про неї мовиться, мало навіть вираз переконливої щирості.