Чужі скелети
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-232-2
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Чужі скелети». Краткое содержание книги:
Іванівна поспішала за ним. Отже, Сахновський переконався в справедливості своїх припущень: тепер від усюдисущої сусідки спокою не буде. Хоча хто знає… Може, ця корінна жашківчанка з часом стане в пригоді йому, нехай уродженцю цього міста, але зараз фактично — прибульцю, чужинцю.
З нотаріусом порозумілися досить швидко і без зайвих проблем. Сумнівів у тому, що Галина Борисівна Смерічка відписала єдиному племіннику єдине майно, яке в неї було, з доброї волі та при здоровому глузді, в юриста не було. Від Сахновського вимагалося підписати купу різних паперів та почекати до грудня. Жити в успадкованому будинку він має повне право, але формально власником його стане лише потому, як спливе певний час. Треба ще сплатити різні там податки та збори, і після вже продавати тітчин будинок племінникові ніхто не заборонить.
— А ви хочете купити? — поцікавився Антон у нотаріуса.
— Я? — здивовано перепитав той. — Чому я?
— Ну, ви ж так стурбовані тим, аби я мав законну можливість його продати. Значить, претендуєте чи хочете покупця запропонувати?
Нотаріус глянув на Іванівну, ніби шукаючи підтримки. Але та демонстративно відвернулася.
— Та нічого я не хочу… — промовив юрист.
— Чого ж: приведете клієнта, ми домовимося, вдаримо по руках, а ви тут-таки оформите оборудку. Дуже вигідна справа для нотаріуса — оформляти операції з нерухомістю. Я не правий?
Антон сам не розумів, чому раптом почав сікатися до симпатичного взагалі-то чоловіка. Мабуть, тому, що не особливо сприймав людей, переконаних, що прорахували його і вже знають, мов облупленого. Але оця фраза нотаря стала ще одним цвяхом, вбитим в ухвалене лікарем рішення.
— Я навряд чи продаватиму тітчину хату, — сказав Антон радше самому собі, ніж присутнім. — Де житиму, як продам?
— А ти… Гм… тут що, жити збираєшся? — тепер подиву не стримала Іванівна.
— Збираюся, — кивнув Антон. — А чому вас так це дивує?
— Дачу зробиш? — уточнила сусідка.
— Чого це раптом — дачу? Я, Світлано Іванівно, планую в Жашкові жити і працювати, — і, побачивши цілком прогнозовану реакцію місцевих жителів, поспішив пояснити своє рішення так, як вони повинні вважати і розуміти: — Зараз так багато хто робить. Криза, великі міста перенасичені. Київ — той узагалі гумовим став. Ось народ потихеньку і тікає туди, де спокійніше. Дауншифтинг, розумієте?
Іванівна з нотаріусом не розуміли, та Сахновського це мало переймало. Він уважав, що такого пояснення, із вживанням складних іноземних слів, цілком досить. Не розкривати ж перед першими зустрічними душу і не намагатися ж розтовкти їм те, що сам для себе ще не остаточно втямив. У Антона Сахновського було бажання кинути все в суєтному Києві та знайти себе, нового, тут, де народився і виріс. По суті, народитися вдруге. Переродитися, наче гусінь, яка стає метеликом. Стати з пихатого красеня-лебедя гидким каченям, якому треба чимало зусиль, аби довести всім своє право на життя. Але причини виникнення такого бажання не поясниш двома, трьома, чотирма — взагалі не поясниш словами.
Тому Антон вирішив нічого не розтлумачувати. Самі все побачать.
— Отак, — промовив нотаріус після невеличкої паузи. — Міняєте, значить, столицю на провінцію…
— Всюди люди живуть, — відповів Сахновський.
— Чим збираєтесь тут зайнятися?
— Я хірург. Непоганий, між іншим. Зв’язків у Києві більш ніж досить. Займуся тут лікуванням людей. Ви ж тут у разі чого до столиці спішите? Гадаєте, там краще полікують, ніж у міській чи навіть районній лікарні? Значить, скоро тікати не будете.
— То у вас, я бачу, планів громадьйо, — протягнув нотаріус. — Ну, нехай… Спробуйте… Взагалі-то вас тут можуть і з’їсти без солі, але — спробуйте.
— Невже в Жашкові їсти нема чого, крім людей? — спробував пожартувати Сахновський.
— Ви ж чудово розумієте, про що я, — відповів нотар.
— Люди тут узагалі-то непогані… — вклинилася Іванівна. — Тільки ж бачте, місто маленьке, всі всіх знають. Можна сказати — село… Та ще й по трасі…
— До чого тут траса? — не втямив Антон. — І не треба наперед лякати. І шукати якихось там причин, аби пояснити, чому ми всі тут такі. Працювати слід, чужі гроші не рахувати, і все буде добре. Поки не знаю, чи в мене щось вийде, але вже хочу спробувати. Продати хату завжди встигну, правда?
— Залежно, за які гроші, — філософськи розсудив нотаріус, глянув на годинник, почав збирати папери. — Ну, раз таке діло, звертайтесь. Послуги юристів вам тут знадобляться, коли такий серйозний якір кидаєте. Чим зможу — допоможу.