Чужі скелети

— Не хочу!

— О! З цього треба починати. Нерви, Антоніо. Ти гризеш себе, бо зупинився в розвитку. В тебе все є, а чогось бракує. І я знаю чого: переходь до мене на роботу. Тоді, обіцяю тобі, кожен пацієнт, який звернеться до нас, матиме можливість отримати увагу лікаря Сахновського. Ти ж усіх не вилікуєш, бо ти справді не Христос. Одному Йому дано було п’ятьма хлібами нагодувати весь світ. Можеш, правда, приймати хворих замість цього ось обіду, по завершенні робочого дня, вночі. Гадаєш, так тебе вистачить на всіх, кому потрібна твоя допомога?

Антон зітхнув.

— Ти, Кравцов, цинік. А це не лікується.

— Хіба ти, Сахновський, ні?

— Та і я такий самий. Людям нашої професії це властиво.

— Тоді чого ти смикаєшся? Отримай свою спадщину, продай той будинок…

— І що? — перервав його Сахновський. — Скільки я вторгую за приватний будинок, нехай і в центральній частині Жашкова? Максимум — тисяч десять доларів, та й ті у Жашкові, я тобі гарантую, навряд чи хто скоро заплатить. Для чого мені десять тисяч доларів, за які я в Києві сьогодні нічого не зможу купити? Хоча б тому, що в мене все є: квартира в гарному районі, нова машина, навіть певний статус… Коротше, Ромео, я — людина з можливостями, які в столиці цілковито реалізовані.

— Точно, типовий симптом дауншифтера! — Кравцов випростався, зіперся ліктями об краєчок столу. — Ти втомився від стресів великого міста і хочеш перебратися в маленьке. Думаєш, там знайдеш спокій і себе…

— Спокій — навряд, хоча можливо, — погодився Антон. — А ось себе — сто процентів! Там я народився і виріс, Ромео. У тебе є мала батьківщина? Ти ж киянин корінний, і це, до речі, рідкість у наш час…

— Таким ти пафосним став, Сахновський, просто гидко тебе слухати.

— Тут пафос ні до чого. Хоча — сприймай, як знаєш. Якщо, Ромео, я продаю свою київську квартиру, яка тягне разів у п’ятнадцять дорожче, ніж тітчина жашківська хата, то в рідне місто я повертаюся багатою людиною. Житла мені там шукати не треба. Грошей попервах цілком повинно вистачити на те, аби відкрити свою, розумієш — свою поліклініку. Ти пропонуєш працювати в себе…

— У нас, — уточнив Кравцов.

— Хай так. Але я, Ромео, хочу працювати в себе. Не у тебе, не у вас, а у себе. Тепер ясно?

Кравцов присвиснув.

— Ого! То ось ти на що намилився! Так би відразу і сказав!

— А я тільки вчора до цього і додумався! — Сахновський гойднувся вперед, теж спершись руками об стіл. — У сорок років, як казали в одному радянському фільмі про любов, життя тільки починається. В Києві, Ромео, мені рости вже нема куди.

— Гадаєш, у Жашкові, зі своєю приватною поліклінікою, ти почнеш рости і справді станеш там якщо не Богом, то поруч із Богом? Узагалі ти хоч уявляєш собі, скільки для цього треба паперів оформляти? А ліцензія одна чого варта!

— Чого варта?

— Я тобі навіть не скажу точно, Антоніо. Та просто так ти її по-любому не отримаєш, підмазувати треба по всій вертикалі української влади! Це ж лікарня, медична установа, Сахновський! Не, вибач на слові, приватний туалет… Його, до речі, теж без купи паперів не відкриєш. І взагалі: ти можеш собі уявити, як воно — відкривати свою лікарню в містечках типу Жашкова?