Чужі скелети
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-232-2
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Чужі скелети». Краткое содержание книги:
Чоловіки потисли один одному рук, і нотар поквапився геть із почуттям виконаного обов’язку.
Причому так перейнявся цим почуттям, що на ходу почав здирати з шиї краватку. Правильно, для чого цирліх-манірліх, коли київський гість насправді — свій, жашківський хлопець…
Іванівна, навпаки, не поспішала йти.
Замість роздивлятися несподівану спадщину, Сахновський понад годину розмовляв із сусідкою тут-таки, на веранді, за столом, укритим старенькою клітчастою клейонкою. Від жінки він дізнався багато чого і про їхні стосунки з покійною тіткою, і про саму Іванівну, і про те, як тітка Галя пішла з життя.
Колись давно Іванівна працювала в їдальні при автовокзалі. З середини дев’яностих років, коли вся країна переходила навіть не на ринкові, а на базарні стосунки, вона почала суміщати роботу з торгівлею. Потім покинула столовку, отаборилася на базарі, і тепер Іванівна, як Антон зрозумів із її слів, була там чимось на зразок одного з неформальних лідерів. Образно кажучи, входила в двадцятку найвідоміших людей жашківського базару і могла вирішити в його межах масу питань дрібної та середньої складності.
Галя Смерічка, навпаки, до базарної торгівлі якось особливої тяги й хисту не мала. Допрацювала до пенсії бухгалтером у понурій та нецікавій конторі, а потім повністю віддалася власному дому, саду та городу. Пенсії, такої ж понурої, як і контора, в якій тітка трудилася, вистачало на хліб, сало та рибні консерви. Решту меню забезпечувало присадибне господарство. Але активна Іванівна, яка теж давно жила без чоловіка і діти якої розлетілися по великих містах, не змогла, знову ж таки, за її словами, довго терпіти отаке бідування сусідки й подруги.
— Кажу, значить: Галко, не хочеш сама на базарі стояти — давай мені, я продам, — оповідала вона. — В неї ж, знаєш, і картопля, і огірки, і капуста, і яблука, і вишні, і груші… Все, що треба, значить. А консервація яка! Подивишся в погребі, там лишилося, думаю. Такі салати твоя тітка робила! Варення яке закручувала, он там смородина в саду біля паркана… Огірочки — солоні, мариновані, помідори… Знаєш, під замовлення я почала брать. Ну, спочатку Галка не дуже того, а потім нічо’, пішло. Грошей трохи завелося, жити почала під старість. Правда, звиняй, усі вони на лікування пішли… Без толку…
На цих словах Іванівна змахнула з кутика ока сльозинку краєчком хустки.
— На її гроші я не претендував, — мовив Антон, аби щось сказати — він не знав, що треба говорити в таких ситуаціях. — Та я й на будинок не дуже…
— Ти, Антоне, тітку забув! — категорично заявила Іванівна, і в цій категоричності була правда, тільки правда, і нічого, крім правди. — А вона про тебе, між іншим, завжди згадувала. Ось тільки все одно ніхто і нічим їй не допоміг би…
— Довго хворіла?
— Почалося десь років зо два тому. Спочатку ще нічого, вона навіть у поліклініку не ходила. А потім, перед минулою Покровою, так скрутило, аж я перелякалася. Ну, викликали «швидку», забрали сюди, до нас. Тоді повезли в Умань, я за машину домовилася. Там зробили якісь аналізи, повезли ще в Черкаси…
— До Києва не ближче?
— Ближче, — погодилася Іванівна. — Тільки там, кажуть, дорожче.
— Дорожче — чи кажуть?
— Дорожче, — впевнено сказала сусідка. — Значить, возили Галю кругом. Всюди сказали — рак. Операцію треба. Поки те, поки се, грошей же нема… Словом, коли на початку квітня її знову в лікарню взяли, то сказали: операція не допоможе. Місяць Галка в лікарні лежала, її не випускали. Я ходила щодня… Ну, хоч у лікарні вона, хоч дома, кінець усе одно один… Відійшла першого травня, поховали добре, на могилу вже завтра сходимо…
— Дякую.
— Та яке там «дякую», ми ж, уважай, свої люди, — відмахнулася Іванівна, підвелася. — Ну, раз таке діло, коли ти вже вирішив тут жити — давай, освоюйся. Їсти захочеш — не соромся. В мене завжди наварено, погодую. Правда, ходи… Пом’янемо заодно, в мене така самогонка, на цедрі з горіхом…
— Та спасибі, іншим разом… Я поки оглянуся…
— А то дивись. Завтра точно снідати позву. Чи сюди принесу.
Іванівна теж нарешті пішла. Антон Сахновський зостався сам.
Усередині тітчин будинок лишився таким, яким племінник пам’ятав його.
А він таки пам’ятав. Відразу, наче це було вчора, пригадав і ці три кімнати, менші одна за одну, і стару, ще післявоєнну масивну шафу для одягу в передпокої, і важкий диван із великими круглими валиками замість звичних билець, і трюмо зразка кінця шістдесятих років, коли таку модну меблеву новинку дарували на весілля.