Помилка

— Що? О Господи! Кого побили? Вас? — скочила вона на ноги, впустивши з переляку на підлогу примірник журналу «Піпл».

Я обміряла поглядом приймальню. Вона була порожня. Що ще дивніше, вона була чистою, без слідів крові. З гучномовців на стінах линула заспокійлива класична музика. Я враз пригадала, що винятково багатий район Бронксвіль, що межував з Йонкерсом, уважався одним з найкрутіших передмість у Вестчестері. Працівникам шпиталю «Лоуренс» переважно доводилося мати справу зі спортивними травмами, передозуванням наркотиків та початківцями, що впали з коня під час перших поїздок.

Я зробила здивоване обличчя й пішла назад на стоянку.

Якогось закривавленого простолюдина навряд чи прийняли б у шпиталі «Лоуренс», здогадалася я, тим паче, що цей район не мав свого поліційного відділка. Тож куди Пол повіз Скотта?

Я швиденько прикинула, де розміщується один найближчий шпиталь.

«Ага — Медичний центр Пресвятої Богородиці, з південного боку магістралі Бронкс-Рівер», — пригадала я, швидко вскочила в авто й скерувала його на мокру дорогу.

Треба повертатися в самісінький центр Бронксу — того Бронксу, що без закінчення «-віль».

Після десятихвилинної шаленої їзди я помітила, що величні будівлі в колоніальному стилі, котрі тяглися вздовж магістралі, змінилися на менш химерні, простіші житла. Сам Стів Мак-Квін[4] позаздрив би тій хвацькості, з якою я зупинила свого «міні-купера» перед входом до Медичного центру на 233-й Іст-стрит.

Незважаючи на гучні протести, я протиснулася до регістратури крізь довжелезну чергу пацієнтів, що розтяглася на всю похмуру людну приймальню.

— За останню годину до вас не поступало ніяких анонімних жертв побиття? — напосілася я на першу ж побачену мною медсестру.

Відірвавшись на мить від латиноамериканки, з руки якої стирчав шампур для шашликів, вона невдоволено зиркнула на мене:

— Та був тут один. Ліжко номер три. А ви хто, чорт вас забирай? — Попри заперечення, я кинулася до дверей палати і, знайшовши ліжко номер три, рвучко відкинула поліетиленову ширму, що його затуляла.

— Тебе що, суко, стукати не навчили? — злостиво визвірився на мене негритянський хлопчик, намагаючись прикрити своє майже голе тіло вільною рукою. Друга ж рука була прикута наручником до ліжка. Голова хлопця була забинтована, а поруч із ним сидів огрядний білий поліціянт.

У глибині моєї душі ворухнулося недобре передчуття.

Якщо й тут Скотта немає, то… То де він, у біса, є? І куди подівся Пол?

— А вам що треба, панійко? — поцікавився поліціянт, клацнувши пальцями.

Поки я хутко міркувала, що б таке збрехати, радіо копа двічі гучно писнуло.

На мить забувши про мене, він увімкнув його на прийом. Голос у динаміку був надто спотворений, щоб розібрати сказане, але я почула, що йшлося про жертву — якогось білого чоловіка; було також названо адресу.

Сент-Джеймс-парк, вулиця Фордгем-роуд, провулок Джером-авеню.