Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Білий домініканець
Білий домініканець - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Білий домініканець

Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:

У романі відомого австрійського письменника Ґустава Майрінка «Білий домініканець» (1921) тісно переплелися містика, неземне кохання, глибока філософія та «східний» колорит. Загадковий симбіоз різних культур, прагнення душі звільнитися від своєї оболонки, втрата відчуття реального, шалений танок, в якому кружляє строкате життя героїв — такий світ прози неперевершеного майстра слова, що й досі захоплює й заворожує вимогливого читача.
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 59
Перейти на страницу:

— Авжеж, само собою…

Він не дослухав мою здивовану відповідь.

— Хто побачить сонце, — правив він далі, — той пориватиметься лише до вічності. І тоді він втрачений для мандрів. Так трапляється зі святими в церкві. Коли святий переходить у той світ, цей і інший світи для нього втрачено. Набагато гірше те, що його втрачає і світ. Він сиротіє! А кому як не тобі краще знати, що таке — бути підкидьком! Такої долі і ворогові не побажаєш: не мати ні батька, ні неньки! Отож мандруй! Запалюй ліхтарі, поки сонце не зійде!

— Атож, — схаменувся я, снуючи тривожні думки про страшний білий путівець.

— Знаєш, чому це ти знову опинився в домовині?

— Ні, батьку.

— Це означає, що певний час ти маєш ще розділяти долю похованих живцем.

— Ти маєш на увазі точильника Мучелькнауса? — наївно запитав я.

— Я не знаю точильника з таким ім’ям, він поки ще не об’явився.

— А його дружину? А… Офелію? — поцікавився я й відчув, як наливаюся жаром.

— Ні. І Офелію теж не знаю.

«Диво та й годі, — подумав я, — вони живуть акурат навпроти, і він мав би стрічати їх щодня».

На якусь хвилю ми вдвох замовкли; відтак я ні з того ні з сього жалібно вигукнув: «Яке це, певно, жахіття — бути похованим живцем!»

«Немає нічого жахливого, хлопче, в тому, що людина робить в ім’я своєї душі. Я і сам іноді лягаю в домовину живцем. Часто-густо на землі стрічаються мені люди, які, зубожівши, перегорювавши і в біду уплутавшись, нарікають гірко на несправедливість долі. Найчастіше прагнуть вони знайти втіху у вченні, що прийшло до нас з теренів азійських, вченні про Карму чи то пак відплату. Воно-бо каже: жодна напасть не спіткає людину, якщо не кине вона сама сім’я її в попередньому житті… Інші шукають втіху в догматі про незбагненність божественних присудів… Та з першого і другого утіха як з порожнього міха. Для таких людей я запалив ліхтар, піддав їм одну думку, — тут він засміявся, сумно, але, як завжди, щиро, а тоді правив далі, — піддав так тонко, що їм здалося, буцімто вона виникла сама собою. Я поставив їм запитання: «Чи згодився б ти, якби сьогодні вночі, так само ясно, як наяву, наснилося тобі власне життя завдовжки у тисячу літ, і не було в нім нічого, крім страшенних злиднів, однак за це вранці наступного дня ти виявив би біля своїх дверей віддяку — мішок золота?» — «Ще б пак, звісно», — чуєш раз у раз. У такому разі не нарікай на свою долю. Хіба ти не знаєш, що цей тяжкий сон — хай і проживеш ти років із сімдесят, — що зветься земним життям, ти сам й обрав, сподіваючись, що, прокинувшись, знайдеш щось цінніше за мішок нікчемного золота? Звісно, той, хто гадає, ніби причина всього цього в недовідомості Божественних присудів, одного разу виявить, що він не хто інший, як лукавий Сатана… Життям надто не переймайся, а ось сни навпаки бери серйозніше… то йтиме тобі все як з маслом. Тоді сон стане твоїм проводирем, замість як зараз, бути строкатим блазнем, закутаним у лахи денних спогадів.

Послухай-но, дитятко! Порожнечі не існує! У цій фразі схована таємниця, що її має виявити кожен, хто прагне перетворитися з тлінного звіра на істоту з безсмертною свідомістю. Втім, не треба прямо прикладати зміст слів до навколишнього світу, інакше ніколи не відірвешся від грубої землі. Потрібно користуватися ними як ключем, який відкриває духовне: їх треба тлумачити. Уяви собі, що хтось захотів мандрувати, але земля держить його за ноги. Що буде, якщо його жага до мандрів не зникне? Його творчий дух — первісна сила, що її удмухнуто в нього з самого першу, знайде інші шляхи, якими мандруватиме, шляхи, сховані в ньому самому, шляхи, на яких ноги ні до чого, і він мандруватиме ними попри землю, попри перепину.

Творча воля, часточка божественного в людях — це всмоктувальна сила. Всмоктування — розумій це в переносному значенні — мало б створювати порожнечу у світі причин, якби прояв волі врешті не справдився в світі зовнішньому. Глянемо ось під яким кутом: є хворий, який хоче видужати; шукаючи порятунку в ліках, він лише душить ту силу духу, що лікує швидше й надійніше за будь-яку піґулку. Це схоже на те, коли хтось хоче навчитися писати лівою рукою: якщо завжди користуватися правою, то нізащо не даси собі ради з лівицею. Кожна подія, що відбувається в нашому житті, має свою ціль; нема нічого, що було б позбавлене змісту. Недуга, що вражає людину, ставить перед нею завдання: мов, вижени мене силою Духа, щоб Дух зміцнів на силі, і він знову перейняв матерію, як це було давніше, перед гріхопадінням. Хто не прагне до цього й задовольняється ліками, той не зглибив сенс життя; він залишається великою дитиною, що ухиляється від школи. Але той, хто має маршальський жезл Духа, наказує без найменшого вагання і нехтує грубою зброєю, гідною простого рядовика, той раз у раз воскресатиме з мертвих. І як би часто смерть не вражала його, він кінець кінцем стане королем! Отож люди ніколи не повинні опускати руки на шляху до тієї цілі, що перед собою ставлять. Як і сон, смерть — це лише короткий припочивок. Роботу починають не для того, щоб кинути, а для того, щоб дійти краю. Почата й незавершена справа, якою б маловажною, недолугою і занедбаною не здавалася, гниє й отруює волю, як непохований труп отруює повітря в усьому будинку. Всі ми живемо задля того, щоб піднести нашу душу на вищий щабель. Хто ні на секунду не упускає з очей цю мету, повсякчас думає про неї і відчуває, беручись або закінчуючи якусь справу, той швидко доскакує дивного, незнаного досі відчуття відчуженості, і доля його якимось незбагненним чином змінюється. Хто творить, наче безсмертний, прагнучи не доп’ясти якихось бажаних речей (це ціль для духовно сліпих), а збудувати храм своєї душі, той угледить день; і хай лише за тисячі років, однак одного разу він зможе сказати: «Тут я захотів, а тут уже воно й зробилося, що б я не наказав, усе відбувається миттю, і часу йому вже не треба, щоб лельом-полельом визрівати. І тільки тоді довгий шлях мандрів доходить кінця. І тільки тоді ти зможеш дивитися на сонце прямо, і воно не випалить тобі очі. Тоді ти зможеш сказати: «Я досяг мети, бо ніколи її не шукав».

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 59
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)