Білий домініканець

Послухай-но, дитятко! Порожнечі не існує! У цій фразі схована таємниця, що її має виявити кожен, хто прагне перетворитися з тлінного звіра на істоту з безсмертною свідомістю. Втім, не треба прямо прикладати зміст слів до навколишнього світу, інакше ніколи не відірвешся від грубої землі. Потрібно користуватися ними як ключем, який відкриває духовне: їх треба тлумачити. Уяви собі, що хтось захотів мандрувати, але земля держить його за ноги. Що буде, якщо його жага до мандрів не зникне? Його творчий дух — первісна сила, що її удмухнуто в нього з самого першу, знайде інші шляхи, якими мандруватиме, шляхи, сховані в ньому самому, шляхи, на яких ноги ні до чого, і він мандруватиме ними попри землю, попри перепину.

Творча воля, часточка божественного в людях — це всмоктувальна сила. Всмоктування — розумій це в переносному значенні — мало б створювати порожнечу у світі причин, якби прояв волі врешті не справдився в світі зовнішньому. Глянемо ось під яким кутом: є хворий, який хоче видужати; шукаючи порятунку в ліках, він лише душить ту силу духу, що лікує швидше й надійніше за будь-яку піґулку. Це схоже на те, коли хтось хоче навчитися писати лівою рукою: якщо завжди користуватися правою, то нізащо не даси собі ради з лівицею. Кожна подія, що відбувається в нашому житті, має свою ціль; нема нічого, що було б позбавлене змісту. Недуга, що вражає людину, ставить перед нею завдання: мов, вижени мене силою Духа, щоб Дух зміцнів на силі, і він знову перейняв матерію, як це було давніше, перед гріхопадінням. Хто не прагне до цього й задовольняється ліками, той не зглибив сенс життя; він залишається великою дитиною, що ухиляється від школи. Але той, хто має маршальський жезл Духа, наказує без найменшого вагання і нехтує грубою зброєю, гідною простого рядовика, той раз у раз воскресатиме з мертвих. І як би часто смерть не вражала його, він кінець кінцем стане королем! Отож люди ніколи не повинні опускати руки на шляху до тієї цілі, що перед собою ставлять. Як і сон, смерть — це лише короткий припочивок. Роботу починають не для того, щоб кинути, а для того, щоб дійти краю. Почата й незавершена справа, якою б маловажною, недолугою і занедбаною не здавалася, гниє й отруює волю, як непохований труп отруює повітря в усьому будинку. Всі ми живемо задля того, щоб піднести нашу душу на вищий щабель. Хто ні на секунду не упускає з очей цю мету, повсякчас думає про неї і відчуває, беручись або закінчуючи якусь справу, той швидко доскакує дивного, незнаного досі відчуття відчуженості, і доля його якимось незбагненним чином змінюється. Хто творить, наче безсмертний, прагнучи не доп’ясти якихось бажаних речей (це ціль для духовно сліпих), а збудувати храм своєї душі, той угледить день; і хай лише за тисячі років, однак одного разу він зможе сказати: «Тут я захотів, а тут уже воно й зробилося, що б я не наказав, усе відбувається миттю, і часу йому вже не треба, щоб лельом-полельом визрівати. І тільки тоді довгий шлях мандрів доходить кінця. І тільки тоді ти зможеш дивитися на сонце прямо, і воно не випалить тобі очі. Тоді ти зможеш сказати: «Я досяг мети, бо ніколи її не шукав».