Білий домініканець

— Так, так, вона була великою славнозвісною актрисою, — почав він десь так. — Аґлая! Ніхто в цій жалюгідній дірі й гадки не має про це. Вона не хотіла, щоб це вивідали. Знаєте, пане Таубеншлаґу, я не вмію висловлюватися так, як хотів би. Письма я теж не навчився як слід. Але щодо цієї таємниці, хай по нас річ, гаразд? Як і перше… ну теє… з кришками… Власне, я можу нашрайбувати лишень одне-однісіньке слово… — Він дістав грудочку крейди з кишені і нашкрябав на столі: — Ось таке: «Офелія». А до читання я не степний. Я, власне, — він нагнувся і змовницьки прошепотів мені на вухо, — пробачте на слові, дурний як сало без хліба. Знаєте, мій батько, який був людиною дуже і дуже сильною, одного разу, коли я, ще дитиною, підпалив клей, замкнув мене на добу в майже готовій залізній домовині і зауважив, що мене поховають живцем. Звісно, я повірив у це. Час, проведений у домовині, перетворився для мене на таке жахіття, наче довга, довга вічність в пеклі, яка ніколи не скінчиться, бо я не міг поворушитись і майже не дихав. Я стискав зуби у моторошному передчутті близької смерті. Але на греця, — докинув він геть тихо, — на греця ж я підпалив той клей? Коли мене витягнули з домовини, я зсунувся з глузду і стратив мову. Лише за десять років я мало-помалу навчився розмовляти. Але ж то правда, пане Таубеншлаґ, хай річ по нас! Якщо люди пронюхають про цей мій сором, то це може зашкодити артистичній кар’єрі моєї панни-доньки. Так. Гм. Коли відтак мій батько одного разу назавжди щасно ввійшов до раю, його поховали в тій таки самій залізній труні. Він залишив мені свою справу і гроші, бо ж був удівцем. І тоді на втіху мені було послане небесне знамення, адже я гадав, що помру від скорботи за померлим батьком: так я виливав сльози. Послав мені янгол пана обер-режисера, пана Паріса. Ви не знаєте пана актора Паріса? Він приходить раз на два дні вчити акторського майстерства мою панну-доньку. Ім’я він має те ж таки, що і старогрецький бог Паріс[2]. Це провидіння від початку до останку. Отож бо. Гм. У той час моя теперішня дружина була ще юною. Так. Гм. Одне слово, ще дівча. А пан Паріс готував її для акторської кар’єри. Вона була мармуровою німфою в одному таємному театрі в столиці. Так. Гм.

З уривчастих фраз і мимовільних коротких пауз, між якими він примудрявся сипати словами як горохом, я зауважив, що його свідомість подеколи наче згасає, а відтак оживає знову, до пари диханню. Його свідомість ніби наступала і відступала на кшталт припливів і відпливів.

«Він і досі видихає ті жахливі тортури у залізній труні, — відчував я інстинктивно, — він і сьогодні наче похований живцем».

— Ну от, щойно я успадкував крамницю, пан Паріс відвідав мене і заявив, що знаменита мармурова німфа Аґлая випадково вгледіла мене на похоронах, — вона саме проїздила через наше місто непізнано. Гм. Отак-то. І коли вона вгледіла, як я ридаю на могилі батька, то мовила. — Пан Мучелькнаус різко підплигнув ні з того ні з сього і заходився декламувати з пафосом кудись у позапростір: його маленькі водянисті очки, здається, прикипіли до невидимих слів, виведених вогняними літерами. — Отож вона сказала: «Я хочу бути опорою в житті цій простій людині й світлом у пітьмі, світлом, яке зроду-віку не згасне. Я хочу народити йому дитину, життя якої буде присвячене тільки мистецтву. Я хочу, щоб Дух його розкрив очі на велич буття, а мені самій доведеться з розбитим серцем нидіти у глушині сірих буднів. Прощай, мистецтво! Прощай, слава! Прощавайте, лаврові гаї! Аґлая йде і ніколи не верне назад! Отож-то. Гм.