Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
І тоді досвід святих видасться бідним у порівнянні з твоїм власним досвідом, адже вони ніколи не знатимуть того, що відомо тобі. Вічність і спокій подекуди нічим не згірші за мандрівки й нескінченність!
Останні слова переходили мою здатність до розуміння. Лише значно пізніше, коли моя кров охолола і я опанував себе, вони стали для мене ясними й живими. Тоді ж я майже не сприймав їх; я бачив тільки барона Йохера, аж раптом, як спалах блискавки, вловив я, що ж здалося мені в ньому химерним: воло його здіймалося на правій стороні шиї, а не на лівій, як зазвичай.
Хай нині це звучить майже смішно, тоді мене охопив невимовний жах. Кімната, барон, погруддя Данте на полиці, я сам — усе в одну-єдину мить перетворилося для мене на примару, таку облудну й нереальну, що моє серце завмерло від смертельного жаху.
Цим тієї ночі закінчилися мої переживання.
Тремтячи від страху, я прокинувся у своїй постелі. Крізь ґардини сіялося денне світло. Я підійшов до вікна, а надворі — ясний зимовий ранок! Я зайшов до сусідньої кімнати: за столом сидів барон у своєму робочому сюртуку й читав.
— Довгенько ти сьогодні спав, любий мій хлопчику, — сказав він мені, сміючись, коли побачив мене на порозі в сорочці (зуби мої стукали від душевного холоду). Довелося мені йти запалювати ліхтарі в місті замість тебе. Вперше за багато-багато років… Але що з тобою?
Досить було короткого погляду на нього, щоб вичавити з мене краплі страху: воло знову випиналося ліворуч, як завжди. Та й погруддя Данте стояло на звичному своєму місці.
В одну секунду земне життя поглинуло світ снів; у вухах пролунав скрип, начебто закривалася віко домовини, а відтак усе це вилетіло з голови. Захлинаючись, я розповів моєму названому батькові, що із мною відбулося. Хіба про те, що бачив точильника, не прохопився ані словом.
Тоді ніби побіжно, я спитав: «Ти знаєш пана Мучелькнауса?»
— Звичайно, — весело озвався барон, — він живе там, унизу.
— Сердега! А як щодо його дочки, панночки Офелії?
— Я й Офелію знаю, — сказав барон, прибравши серйозного вигляду, і подивився на мене пильно й майже сумно, — і Офелію теж.
Я хутко змінив тему, відчувши, як у мене червоніють щоки. Чому тоді в моєму сні твоє воло… твоє воло було не ліворуч, а десьбіч, батьку? Барон надовго замислився й потім почав, ретельно добираючи слова, наче підробляючись під мою ще дитячу свідомість:
Знаєш, мій хлопчику, щоб усе тобі як слід розжувати, я мав би тиждень читати якусь закручувату лекцію, а ти однаково б її не зрозумів. Тобі вистачить і кількох ключових понять. Але чи засядуть вони тобі в голові? Справжні уроки дає тільки життя й ще краще сон. Учитися снів — то перший щабель мудрості. Зовнішнє життя дає розум, мудрість виникає зі сну. Якщо нам щось мариться насправжки, ми кажемо: «кинулося в голову» або «мене пройняла думка». А якщо це мрія уві сні, ми вчимося через таємничі образи. І джерело будь-якого справжнього мистецтва лежить у царстві снів. Так само стоїть справа з даром фантазії. Люди говорять словами, сни — живими картинами. А що черпають вони їх з подій дня, то багато хто схиляється до думки, буцімто сни — це якісь нісенітниці. Звісно, вони й справді втрачають сенс, якщо на них не зважати. У цьому разі орган сну відмирає, як відмирає частина тіла, якою ми не користуємось, і неперевершений проводир страчає мову, — міст в інше життя, значно цінніше за земне, розлітається прахом. Сновидіння — це стежка, міст між невсипущістю і забуттям, а ще це стежка між життям і смертю.