Білий домініканець

Зараз я уявляю собі, ніби я лежу внизу з розтрощеними кінцівками, мене заносять у будинок, Офелія дізнається про це, все з’ясовує, підходить до мого лікарняного ліжка і цілує мене з розчуленням і любов’ю.

Так я мало не здрімав, заглибившись у сентиментальний сон: тим-то я знову соромлюся і подумки червонію, бо виявився таким бовдуром. Одначе думка про те, що Офелія страждає через мою рану, гріє мені серце.

Я жену від себе цілком іншу картину: Офелії дев’ятнадцять років, але вона вже молода панія, а мені тільки сімнадцять. Хоча я трохи вищий за неї, вона могла б поцілувати мене тільки як дитину, яка десь ушкрябнулась. А мені кортить бути дорослим чоловіком, а такому не випадає безпорадно лежати в ліжку і сподіватися на її турботу. Це хлоп’яцтво і розпещеність!

Тоді я уявляю собі іншу картину: ніч — місто спить, аж ось у вікно я вгледів вогняну заграву. Хтось раптом кричить на вулиці: «Сусідній будинок у вогні!» Нікого не врятувати, бо розпечені трями попадали і завалили Пекарську.

Тим часом у кімнатах вже спалахнули ґардини. Але я вистрибую з вікна нашого будинку і рятую свою непритомну кохану, яка мало не задихнулася від диму і вогню, а нині, як мертва, лежить на підлозі в нічній сорочці.

Серце моє вистрибує з грудей од радості й захоплення. Я відчуваю її голі руки на моїй шиї, коли несу її, безсилу, на руках, і холод її нерухомих уст, коли я її цілую. Так ясно я собі це все уявляю!

Ця картина раз у раз оживає в моїй крові, так, ніби весь сюжет з усіма його солодкими, чарівними деталями кружляє наразі у нескінченному вирі, від якого я ніяк не можу звільнитися. Я радію, знаючи, що образи проникли в мене так глибоко, що сьогодні вночі я побачу це уві сні як наяву, живе й реальне. Та чи довго ще цього чекати!

Я висовуюся у вікно і дивлюся на небо: мабуть, ранок ніколи не настане. А ще цілий довгий день відділяє мене від ночі! Я боюся, що новий ранок прийде раніше за ніч, і завадить мені в усьому, на що я сподіваюся. Троянди можуть впасти, коли Офелія відкриє вікно, і вона їх не побачить. Або ж вона їх побачить, візьме, а що далі? Чи вистачить у мене мужності відразу не сховатися? В очах жовтіє при думці, що, звичайно ж, мені її забракне. Але я сподіваюся на те, що вона здогадається, від кого ці троянди. Вона має здогадатися! Де це бачено, щоб гарячі, повні жагучого бажання думки про кохання, які виходять з мого серця, не досягай б її, хай би якою холодною й байдужою вона була.

Я заплющую очі й уявляю найясніше, ніби стою над її ліжком, схиляюся над нею, сонною, і цілую її з пристрасним бажанням їй наснитися.

Я так ясно все собі уявив, що відтак якусь хвилю не втямлю, чи сплю я, чи то зі мною діється щось інше. Я неуважно дивився на три білі троянди на підвіконні, поки квіти не розпливлись у млистих вранішніх сутінках.

Я дивлюся на них, але мене гризе думка, що я їх украв на цвинтарі.

Чого я не вкрав червоні? Вони належать життю. Я не уявляю собі, щоб мрець устав і, побачивши, що червоні троянди з його могили кудись поділися, зажадав їх повернути.