Українські жінки у горнилі модернізації

Громадська думка засуджувала невірність дружини значно суворіше, аніж зраду чоловіка, а провину за перелюб народна мораль покладає головно на жінку. У народному світогляді жінка назагал постає як істота пристрасна і хтива, сповнена бажання тілесних утіх. Більша суворість щодо жіночого адюльтеру зумовлена тим, що така поведінка, з одного боку, ставила під сумнів питання батьківства, з іншого — сексуальну спроможність чоловіка, а відтак підважувала безумовну жіночу підлеглість. Зрештою, самі жінки поділяли такі погляди і визнавали потребу посиленого контролю над їхньою сексуальністю та необхідність моральної цензури їхньої поведінки, що мало б стримати їх від гріхопадіння та пробудження «духу Єви».

Зрідка у справу про перелюб втручалась громада і навіть місцевий суд. У Карпатах провину за перелюб покладали здебільшого на чоловіка, якого карали грошовим штрафом або фізично; натомість жінок, звинувачених у невірності, карали переважно фізично. У матеріалах деяких судових справ на теренах Харківської та Київської губерній містяться відмови в порушенні справи про зґвалтування, якщо жертвою була самотня жінка, на тій підставі, що вона, вірогідно, сама спокушала відповідача. Загалом поширеними формами покарання за подружню зраду були грошові стягнення, побиття та публічне поганьблення (як правило, під церквою). Зауважмо, що на Лівобережжі лише у 1863 р. жінок було звільнено від публічного тілесного покарання. Прикметно, що українські суди, ухвалюючи вирок, здебільшого виявляли гуманність: вони широко практикували грошові штрафи (на відміну від російських судів, де найчастіше призначали покарання винуватців різками).

У такому контексті цікавим є питання про можливість розлучення. Попри поширені уявлення, що селяни строго дотримувались християнського припису про нерозривність шлюбу, на практиці українці нерідко керувалися нормами звичаєвого права, що допускали розлучення. Ще у XVI–XVII ст. розірвання шлюбу відбувалося у світському форматі: за взаємною згодою чоловік і дружина при свідках видавали одне одному так звані «розпусні листи», згідно з якими кожен із розлучених відмовлявся від усіх претензій до партнера, надаючи йому можливість укласти новий шлюб. І хоча ці дії суперечили церковним канонам, такі розлучення зазвичай визнавала і цивільна, і духовна влада. Цілком достатньою підставою для розлучення вважали постійні сімейні незгоди. Цей спосіб, хоч би яким демократичним він здавався, не був універсальним рішенням, адже необхідною передумовою розірвання шлюбу була взаємна згода на це чоловіка і дружини, тоді як ініціативи когось одного було замало. Тож коли дружина, наприклад, виказувала невдоволення шлюбом (через явний деспотизм чи й насильство чоловіка), офіційно розлучитися вона не могла. Утім, у тогочасному правовому та соціальному контексті такі умови розлучення можна вважати тенденцією до гендерної рівності.

У XVIII ст. на Правобережжі (внаслідок впливу Унії) і на Лівобережжі (після заснування Синоду та впровадження духовного Регламенту) звичаєве розлучення зазнало суворих переслідувань з боку Церкви та держави. Під тиском Церкви така юридична практика доволі швидко зникла майже всюди в Україні. І хоча законодавство Російської імперії суворо забороняло самовільне розлучення, у селянському середовищі аж до кінця XIX ст. залишалася можливість фактичного розпаду сім’ї, коли подружжя розходилося de facto.

Законодавство щодо розлучення, чинне на підлеглій Російській імперії території України, обмежувало формальні підстави для розлучення лише кількома причинами: 1) подружня зрада; 2) фізична нездатність до виконання подружніх обов’язків; 3) відсутність протягом п’яти років з невідомих причин; 4) заслання одного з подружжя на каторгу за вироком суду. За інших обставин легітимне розлучення було неможливим. На теренах, що перебували під владою Австро-Угорщини, законодавство регламентувало розлучення залежно від віровизнання подружжя. Для католиків тільки смерть чоловіка чи дружини означала припинення шлюбу. Для некатоликів цивільний кодекс визначав перелік підстав для розлучення або сепарації (роздільного проживання): подружня зрада, ув’язнення на понад п’ять років, відсутність одного з подружжя з невідомих причин понад один рік, загрозлива поведінка партнера, важке фізичне насильство, а також нездоланна відраза до партнера. Однак юридичне оформлення розлучення було доволі складною процедурою, про що недвозначно свідчить дуже низька статистика розлучень та сепарацій у Галичині.