Українські жінки у горнилі модернізації
- Автор: Кісь Оксана, Байдак Мар’яна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3177-1
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Українські жінки у горнилі модернізації». Краткое содержание книги:
Книга проливає світло на таємниче і, без перебільшення, героїчне минуле українського жіноцтва, торкається ключових питань, відповіді на які унаочнюють причини, що зробили українських жінок такими, якими вони є.
Як [жінка] добра, то треба бити, аби си не збавила, а як збавлена — аби си поправила. (Гуцульщина)
Як не б’є та не лає — то ні про що й не дбає. (Полтавщина)
Вивчаючи сюжети народних пісень, Микола Костомаров зазначав, що «злагода і щастя у подружжі в піснях зображені явищем не частим, принаймні кількість таких пісень значно менша, аніж пісень з протилежним змістом». Іван Франко називав невдале подружнє життя «жіночою неволею». Дослідники одностайні в тому, що однією з головних причин сімейних конфліктів було пияцтво. У подружжі, де чоловік зловживав алкоголем, часто траплялося, що той повсякчас бив дружину за дріб’язкові чи навіть уявні провини. Саме про це розповідає народна пісня з Волині:
Громадська думка однозначно засуджувала зловживання алкоголем та надмірне фізичне насильство чоловіка над дружиною (яке призводило до захворювань, каліцтва чи смерті), хоча стороннє втручання у сімейні справи було радше винятком. Наприклад, на Херсонщині громада втручалась у розв’язання проблем такої сім’ї, де жінка явно потерпала від чоловіка-пияка (навіть без прохання про це самої дружини), караючи його короткочасним ув’язненням у холодній. У Карпатах звичаєве право дозволяло жінці покинути чоловіка, який її «збиткував», та повернутись у дім своїх родичів чи звернутись до суду, який зазвичай карав чоловіка за таку поведінку штрафом чи короткочасним ув’язненням. Практично по всій Україні не лише чоловік-пияк чи марнотратник втрачав авторитет в очах власної дружини, а й громада виявляла зневагу до нього, часом навіть передаючи право участі у сільських зборах його жінці. Відомі випадки, коли жінки вдавались до таких крайніх форм протесту проти пияцтва, як підпали шинків, де пропивали свій маєток їхні чоловіки. Прикметно, що в Центральній Україні, де в шинках торгували головно жінки, об’єктом звинувачень ставала жінка-шинкарка, яка продавала чоловікам горілку.
Особливу увагу громада і Церква зосереджували на подружній невірності, яка однозначно зазнавала осуду. Попри це випадки адюльтеру (і жінок, і чоловіків) траплялися не так уже й рідко. Очевидно, коли шлюб укладали без любові, дотримуватися подружньої вірності було доволі складно. Наприклад, наприкінці 1920-х років на Наддніпрянщині позашлюбні стосунки мали 7,8 % селянок.
У ставленні до перелюбу простежується подвійний стандарт, який проявляється у тому, що саме вважалося зрадою: якщо для чоловіка зрада — це наявність іншої сім’ї та дітей на стороні, то для жінки перелюбом є будь-який інтимний зв’язок поза шлюбом. Найчастіше жінка замовчувала факт зради чоловіка, щоб зберегти репутацію родини, — зайвий розголос означав би погану славу для усієї сім’ї. Та якщо чоловічу зраду жінки зазвичай терпіли, то дружину за зраду чоловік карав фізично. Інколи обмануті дружини звинувачували у зраді не стільки власного чоловіка, скільки жінку-спокусницю. Це виявлялось насамперед у спробах поквитатись із суперницею (побити вікна в її домі, прилюдно облаяти чи побити її саму). Цікаво, що навіть повітові суди, розглядаючи справи про перелюб та завдання матеріальних збитків коханці зрадженою дружиною, зважали на самочинні розправи як на давню звичаєво-правову норму. Проте селяни зауважували, що в умовах економічної скрути та величезного господарського навантаження сексуальність селянина була притлумленою: «Та як мав мати фраїрку, коли десятеро дітей, вшиткі голі-босі, та то треба заробити, вбути, а на гась йому фраїрка була? Тиди не було коли фраїрити…» (Бойківщина).