Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
— Наприклад? — витріщив здивовані очі Шамін. — Побитися з Волошиним за якусь дівку?
— Я серйозно! — зупинила на другові колючий погляд Власта. — Так не можна.
— Якби він був зовсім п’яним, я би втрутився, — правильно відмітив Анатолій. — Але ж Антон свідомо… То ж… Розслабся, — раптом вхопив Власту й посадив собі на коліна. — Чого репетуєш? Вони ж просто танцюють. Розкуто, правда, бо друзі. З незнайомкою він би такого не робив. Нащо псувати собі вечір через чужі проблеми?
Власта хотіла заперечити, але Шамін вже затулив їй рота гарячим поцілунком.
Те, що виробляла Таїсія в руках Антона, важко було назвати танцем. Вона звивалася, наче в екстазі. Через легеньке відкрите платтячко він відчував кожен сантиметр її тіла. Всім своїм єством дівчина показувала, що горить божевільним бажанням…
— Добрий вечір, — раптом з-за спини почула голос Власти, яка не витримала й нарешті вирішила зупинити це неподобство.
— Хіба? — важко дихаючи, зупинилася Тая. — Ти ж нам танець зіпсувала, — злобно кинула.
— Все гаразд, — наче протверезів Антон. — Мені пора, — швидко попрямував до виходу.
— У тебе совість є? — просичала їй в обличчя Власта, коли витягла на свіже повітря. — Як можна Емілії в обличчя плювати? Вона ж наша подруга.
— Тоді нехай цінує чоловіка, — зіронізувала Таїсія. — Чому досі крутить носом. Дітей йому не народить?
— Їхнє життя — не наша справа, — все ще намагалася поставити її на місце Власта. — Чи, може, думаєш, як покрутиш перед ним своїм задом — Антон відразу розлучиться? Не забула, як він кохає Емму?
Тая змовчала. Наче почала усвідомлювати, що ледве не накоїла.
Волошин повернувся додому далеко за північ.
У квартирі було темно й тихо. Лише у спальні легенько мерехкотів нічник.
Зайшов на кухню. Увімкнув світло. Налив собі чарку горілки, різко хильнув.
— Нарешті ти вдома, — з-за спини почув сонний голос Емілії. — Я довго чекала, а потім відключилася, сидячи на кріслі. Знову робота? — ніжно обняла за шию.
Антон погладив її руки й посадив собі на коліна.
Глянув у прекрасні волошкові очі.
Так, у них немає божевільної пристрасті, зазиву, бажання. Але ж тут стільки тепла й ніжності.
«Вона чекала. Переживала, — застукало в його голові. — Дурень. Ледь страшенну дурницю не втнув».
— Норо? — здивувався Тимур, коли дівчина зайшла у його кабінет. — Чому без попередження?
— Ти зайнятий?
— Авжеж, — нахмурився Батурін. — Чекаю клієнта. Має з’явитися з хвилини на хвилину.
— Гаразд, — розчаровано зітхнула. — Я думала — пообідаємо. Не бачились уже кілька днів, ти не телефонуєш, — розкуто сіла на шкіряний диван.
— Серйозні справи, — поспіхом кинув. — Багато роботи. Давай повечеряємо, — глянув на календарик. — Завтра, — уточнив.
У двері постукали.
Батурін піднявся й попрямував до виходу.
— Заходьте, я чекаю вас, — запросив жінку на вигляд років п’ятдесят. — До побачення, Норо, — багатозначно глянув на дівчину, даючи зрозуміти, що їй пора.
Гордо задерши голову, Нора неохоче піднялася з дивану. На прощання обдала гостю невдоволеним поглядом і покинула кабінет.
— Навіть не знаю, з чого почати, — зніяковіла клієнтка, коли залишились з Тимуром наодинці.
— Кава? Чай? — люб’язно запропонував юрист.
— Мабуть, чай, — злегка усміхнулася. — Кави мені не можна.
— Секунду. Кларо, підготуй нам чаю, — попросив по внутрішньому телефону свою помічницю.
— Про мій візит до юриста не знає ніхто, — загадково почала Ірина Макарова. — Я випадково почула, як друг зятя — Ігор Мостовий — спілкується з вами по телефону і зрозуміла, що… — замовкла, наче підбирала слова.
— Мені потрібна саме така людина… — нарешті продовжила. — Потім попросила номер телефону, розпитала про вас, але спеціально вичекала деякий час, перш ніж подзвонити.
— Це якась делікатна справа? — зацікавився Тимур. — Ви ж казали — мова піде про квартиру.
— Про квартиру, — боляче усміхнулася Ірина. — Я хочу залишити її доньці, але чи вийде? Треба постаратися встигнути…
— Хоч ми, юристи, звикли прораховувати все заздалегідь, чого й іншим радимо, у вашому випадку — я здивований. «Не зарано так думати?» — хочеться запитати. Пробачте, але гадаю — півстоліття ви ще не відсвяткували? — спробував підбадьорити клієнтку. Хоч, треба визнати, вигляд у неї був і справді хворобливий.
— Сорок дев’ять, — з гіркотою уточнила Ірина.
Тимур не зміг приховати здивування. Ще секунду тому, думав, що робить жінці комплімент, коли має на увазі п’ятдесят.