Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
— Ноги на плечі! — крикнув Римбаба. — Ноги на плечі, рятуйте голови!
Вони пішли учвал, а їх наздоганяли крики і свист перших стріл.
Переслідували їх недовго. Коли піхота залишилися позаду, вершники притримали коней, видно, не довіряючи своїй перевазі. Стрільці послали за втікачами ще один залп — і на цьому погоня закінчилася.
Для певності втікачі промчали галопом ще кілька гін, поплутали, щокроку озираючись, серед узгір'їв і яворових лісів. Але ніхто їх не переслідував. Щоб дати перепочинок коням, зупинилися під селом, при крайній хаті. Селянин, не чекаючи, поки йому сплюндрують господу та обійстя, сам виніс миску вареників і цебер сколотин. Раубрітери всілися біля плота. Їли і пили мовчки. Найстарший, який раніше представився Ноткером фон Вейрахом, довго придивлявся до Шарлея.
— Та-а-а-ак, — проказав він нарешті, облизуючи замазані сколотинами вуса. Порядні і сміливі ви люди, пане Шарлею, і ти, паничу фон Хагенау. До речі, чи ти часом не нащадок цього славетного поета?
— Ні.
— Ага. Про що це я? А, що ви сміливі і мужні хлопці. Та й пахолок ваш, хоча на вигляд дурникуватий, відважний і бойовий на диво. Та-а-ак. Поспішили на допомогу моїм хлопцям. І через це самі опинилися у халепі, не оминуть вас клопоти. Ви пішли проти Зейдліців, а вони мстиві.
— Правда, — підтвердив другий лицар, з довгим волоссям і пишними вусами, який представився Вольданом з Осин. — Зейдліци — то особливі сучі діти. Весь їхній рід, значить, також і Лаасани. І Курцбахи. Усі винятково люті тварюки і мстиві поганці… Ой, Віттрам, ой, Римбаба, ну й заварили ж ви кашу, хай вам грець!
— Думати треба, — зауважив Вейрах. — Думати, один з другим…
— Та ми ж думали, — промимрив Куно Віттрам. — То ж було так: дивимося — їде віз. Тоді ми й подумали: а може б то пограбувати? Ну, слово за слово… Тьху, клянуся мотузками святого Дизми. Самі знаєте, як воно буває.
— Знаємо. Але думати треба.
— А також, — додав Вольдан з Осин, — розглядатися за ескортом.
— Не було ескорту. Тільки їздовий, обозники та вершник у бобровій шубі, певно, купець. Вони повтікали. От ми і думаємо: наша взяла. А тут на тобі маєш: як з-під землі вискакують п'ятнадцять заповзятих чахликів з алебардами.
— Я й кажу — думати треба.
— Та ще й часи такі! — вперся Пашко Пакославиць Римбаба. — До чого дійшло! Дурна срана фіра, товару там під тим лантухом, мабуть, на три гроші, а захищали так, ніби там був щонайменше Святий Грааль.
— Давніше то так не бувало, — покивав модно, по-лицарськи підстриженою чорною чуприною третій лицар, смаглявий, ненабагато старший від Римбаби і Віттрама, якого звали Тассіло де Тресков. — Давніше то було так, що коли крикнеш: «Стій і давай!», то давали. А тепер захищаються, б'ються, як чорти, як венеційські кондотьєри. Зле нам стало! Як тут у таких умовах на промисел ходити?
— Ніяк, — підсумував Вейрах. — Дедалі складніше наше exercitium[306], дедалі тяжча наша раубрітерська доля… Гей…
— Ге-ей… — підхопили жалібним хором лицарі-розбійники. — Ге-е-е-е-ей…
— На гнойовищі, — помітив і показав Куно Віттрам — свиня риється. Може, заріжемо та й заберемо?
— Ні, — вирішив, трохи подумавши, Вейрах. — Часу шкода.
Він підвівся.
— Пане Шарлею! — сказав він. — Таки по правді не годиться вас тут самих трьох залишати. Зейдліці злопам'ятні, не інакше, як уже й погоні розіслали, будуть по дорогах шукати. Тож їдьте, ласкаво просимо, з нами. До Кромоліна, нашого поселення. Там у нас зброєносці, та й друзів буде чимало. Вас там ніхто не скривдить і не образить.
— Хай би спробували! — розпушив світлі вуса Римбаба. — Їдьте з нами, їдьте, пане Шарлею. Бо, скажу я вам, ви мені дуже до душі припали.
— Як і мені молодий панич Рейнмар, — Куно Віттрам лупнув Рейневана по спині. — Присягаюся кельмою святого Руперта Зальцбурзького! Їдьте з нами до Кромоліна. Пане Шарлею? Гаразд?
— Гаразд.
— Ну то, — потягнувся Ноткер фон Вейрах, — рушаймо, comitiva[307].
Коли формувався кортеж, Шарлей залишився позаду і непомітно підкликав до себе Рейневана і Самсона Медка.
— Цей Кромолін, — сказав він тихо, поплескуючи по шиї гнідка, — це десь неподалік від Срібної Гури і Стошовиць, біля так званої Чеської стежки, дороги, що веде з Чехії через Срібний перевал до Франкенштейна, до вроцлавського тракту. Тому нам з ними по дорозі й дуже на руку. І набагато безпечніше. Тримаймося їх. Закриваючи очі на те, чим вони промишляють. У біді не вибирають. Але раджу, тим не менше, дотримуватися обережності та зайвого не балакати. Самсоне?
306
Тут — військове мистецтво; exerceo (лат.) — вправлятися, розвивати.
307
Приятелі (середньов. лат., з лат. comitivus — придворний, член свити).