Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
Тому спочатку вони поїхали буковими і дубовими лісами, потім просіками, і врешті-решт дорогою, що звивалася між пагорбами. Шарлей і Самсон стиха перемовлялися. Рейневан мовчав і пригадував останні слова демерита…
Шарлей уже вкотре довів, що вміє якщо не читати думки, то принаймні безпомилково їх угадувати на підставі засновків. Щоправда, вигляд Стерчів спочатку розбудив у Рейневанові лють і дику жадобу помсти, він був готовий негайно рушити слідом за ними, дочекатися ночі, підкрастися до них і поперерізати їм, сплячим, горлянки. Але стримував його не тільки глузд, а й паралізуючий страх. Кілька разів він уже прокидався весь у холодному поту, від сну, в якому його зловили і тягли до катівні в глибоких льохах Стерцендорфа, причому в тому, що стосувалося зібраних там знарядь тортур, сон відзначався надзвичайною докладністю. Коли Рейневан згадував ці знаряддя, його починало кидати то в жар, то в холод. І тепер також мурашки повзали йому по спині, а серце завмирало щоразу, як тільки на узбіччі виростали темні силуети, і лише коли він добре до них придивлявся, силуети виявлялися не Стерчами, а кущами ялівцю.
Ще гірше стало, коли Шарлей і Самсон змінили тему розмови і почали розводитися на предмет історії літератури.
— Коли трубадур Гільйом де Кабестен, — правив Шарлей, багатозначно поглядаючи на Рейневана, — спокусив дружину пана де Шато-Русільона, той наказав закатрупити поета, випатрав його, наказав кухареві підсмажити серце і дав його з'їсти невірній дружині. А та кинулася з вежі.
— Принаймні так говорить легенда, — відповідав Самсон Медок з обізнаністю, яка в зіставленні з його кретинською фізіономією викликала остовпіння. — Панам трубадурам не завжди можна довіряти, їхні строфи про амурні успіхи в заміжніх дам частіше відображають бажання і мрії, і рідше — реальні події. Прикладом може бути от хоч би і Маркабрю, якого, попри нахабні натяки, абсолютно нічого не пов'язувало з Елеонорою Аквітанською. Перебільшеними є, як мені здається, і романи Бернарта де Вентадорна з пані Алаїзою де Монпельє та Рауля де Кусі з пані Габріелою де Фаєль. Викликає сумніви також Тибальд Шампанський, який похваляється прихильністю Бланки Кастильської. А також Арнольд де Марейль, за його власними словами — коханець Адалазії з Безьє, фаворитки короля Арагонії.
— Цілком може бути, — погоджувався Шарлей, — що трубадур трохи дечого повигадував, бо скінчилося тим, що його прогнали з двору, а якби в його поезії була бодай дрібка правди, все могло би мати значно сумніший кінець. Або якби король був більш запальним. Як, наприклад, пан де Сен-Жільє. Цей за двозначну канцону на адресу своєї дружини наказав відрізати язика трубадурові П'єру де Відалю.
— Так говорить легенда.
— А трубадур Жіро де Корбей, скинутий з мурів Каркассона, — теж легенда? А Госельм де Понс, отруєний через якусь прегарну заміжню жінку? Кажи, що хочеш, Самсоне, але далеко не кожен рогоносець був таким дурнем, як маркіз Монферрат, який, побачивши у саду свою дружину сплячою в обіймах трубадура Рембо де Вакейраса, накрив їх обох плащем, щоби не змерзли.
— Це була його сестра, а не дружина. Але все інше збігається.
— А що сталося з Даніелем Карре за те, що він увінчав рогами барона де Фо? Барон убив його руками найманих убивць, звелів виготовити собі кубок з його черепа і тепер п'є з нього.
— Усе правда, — кивнув Самсон Медок. — Крім того, що це був не барон, а граф. І не вбив він поета, а ув'язнив. І виготовив не кубок, а оздобну калитку. Для сигнета[297] й дрібних монет.
— Ка… — поперхнувся Рейневан. — Калитку?
— Калитку.
— А чого це ти раптом так посинів, Рейнмаре? — прикинувся стурбованим Шарлей. — Що таке, мо', занедужав? Ти ж завжди стверджував, що велика любов вимагає жертв. Обраниці кажуть: волію тебе понад королівство, понад скіпетр, понад здоров'я, понад довгий вік і життя… А калитка? Калитка — це дрібниця.
Від недалекого костелика — як стверджував Шарлей, розташованого в селі під назвою Лютомія, — саме долинув звук дзвону, коли Рейневан, що їхав попереду, зупинився, підняв руку.
— Чуєте?
Вони стояли на роздоріжжі, біля перекошеного хреста і фігури, яку дощі розмили у безформний бовван.
— Ваганти, — сказав Шарлей. — Співають.
Рейневан покрутив головою. Звуки, які долітали з яру, що зникав у лісі, нічим не нагадували ні «Tempus est iocundum», ні «Amor tenet omnia», ні «In taberna quando sumus»[298], ні жодної з інших популярних пісень голіардів. Та й голоси, які він чув, нічим не нагадували голосів вагантів, які їх нещодавно випередили. Вони нагадували радше…
297
Перстень з печаткою.
298
«Настала радісна година», «Любов править всім», «Коли ми сидимо в корчмі» (лат.) — перші рядки пісень вагантів і голіардів.