Історія польсько-українських конфліктів т.2

КОНВЕНТ НЕЗАЛЕЖНИЦЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ визначає СВОЮ ПОЗИЦІЮ в ідейній декларації так: «Також і ставлення держави до національних меншостей регулюється Квітневою Конституцією». Із цього випливає, що це угруповання, дотримуючись нашої принципової конституційної засади «рівність усіх громадян щодо права незалежно від національності й віровизнання», — цілком стоїть на демократичній платформі.

ПОЛЬЩА БОРЕТЬСЯ визначила своє ставлення у спеціальній декларації в березні 1943 р. таким чином: Польща зацікавлена в утворенні Української держави з центром у Києві. Кордони ризького договору встановлені з урахуванням інтересів обох народів. Це угруповання підтримує організаційно-державну єдність Польської Держави, єдині форми устрою на всій території Речі Посполитої без огляду на регіональні особливості. Ті форми забезпечать умови національного і культурного розвитку громадян Речі Посполитої української національності. Цього вдасться досягти шляхом повної розбудови всіх наявних нині форм самоврядування, а особливо територіального самоврядування на воєводському рівні. Законодавство повинно забезпечити громадянам Речі Посполитої української національності повне рівноправ'я у всіх галузях політичного, економічного і культурного життя. У шкільництві традиції утраквізму треба забути. У Львові треба відкрити український університет. У програмних висловлюваннях «Польща бореться» підкреслює необхідність нашої самостійної ініціативи і вирішення при розв'язанні українського питання. Якщо польський народ з власної ініціативи не почне вирішувати завдання активізації та організації на лінії Вісла — Дніпро, якщо не вирішить узяти в свої руки справи економічної і політичної консолідації земель і народів Чорноморсько-Балтійського міжмор'я, сьогодні або завтра стане перед вибором і буде змушений іти відкинутою самим собою дорогою і то приневолений до цього народом, який сьогодні може і повинен бути співучасником Польщі в обговорюваній справі, бо є володарем другої складової частини обговорюваного географічного простору, тобто українським народом. Але якби виникла така ситуація, воля Польщі і її участь у цій справі були б другорядними, бо місце справжнього прийняття рішень було б у Києві, а не у Варшаві. Польща повинна реалізувати свою роль ініціатора у справі економічної і політичної активізації земель між Балтикою і Чорним морем без українців і навіть всупереч їм. «Польща бореться» визначає потребу взаємного поєднання і порозуміння двох зацікавлених народів, що є попередньою умовою тривалого польсько-українського порозуміння. Поляки повинні зрозуміти попередню еволюцію української думки, особливо з періоду нинішньої війни, і виправдати тих, хто «хотів будувати Україну, якщо вони не виступали проти Польщі і польськості». Українці ж повинні зрозуміти, що існування Польщі є умовою існування України, що, тільки спираючись на Польщу, український визвольний рух може розраховувати на реальні перспективи, що для Польщі існування Української держави є умовою, «sine qua non», можливості розвитку Речі Посполитої і що, врешті, справа України є тільки справою Наддніпрянської України зі столицею в Києві, бо Східні Землі Речі Посполитої не є Україною, а змішаною українсько-польською територією, і тому побудова України на цих теренах є нонсенсом. «Польща бореться», виходячи з народженої у Польщі ідеї демократизму, підкреслює: згідно з цією провідною нашою історичною ідеєю вирішення проблеми української, білоруської і литовської національних меншин повинно відбуватись на засадах толерантності й поваги творчих цінностей окремих народів. Співіснування, а не взаємне винищення, на основі рівних прав усіх громадян незалежно від віросповідання і національності.