Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Бідолашна Марго так збентежилась, що, замість сховати очі, почала ловити материн погляд. Та ледве-но спіймала його, як мати накинулась на неї з лайкою. Пані Катрін, що ніколи не підвищувала голосу й навіть бити могла без видимого збудження, раптом вилаяла дочку по-італійському, навіть повією назвала й звеліла забиратися геть. Тому сердешна й почала свою безпорадну розмову з богом. Вона знала забагато й могла відкритися з тим тільки Всевишньому. І коли її коханий владар послав по неї — чом це її так довго нема, — вона відразу послухалась і, прийшовши, застала його в ліжку, оточеного не менш як чотирма десятками гугенотів. Більшості їх вона навіть не знала, пробувши заміжжю ще так недовго. Всі говорили, перебиваючи один одного, про нещастя з паном адміралом. І знову й знову вирішували: завтра ж таки вони зажадають від короля справедливо покарати Гіза, а ні, то вони самі це зроблять! Так минав час, і ніхто не склепляв очей.
Де мій брат?
І ось вони ввійшли до Карлової спочивальні. їх не спинила варта, бо це ж була пані Катрін із її сином д'Анжу та ще чотирма чоловіками, яких вона привела з собою. Карл Дев'ятий схопився, подумавши, що це вже прийшли його вбивати. А потім упізнав матір, і та наказала йому встати з ліжка. Коли він був уже спроможний слухати її, вона насамперед перелякала його, сказавши, що він пропащий. Ідеться про його трон і життя. Пояснювати вона лишила іншим. А вони почали з численними подробицями доводити королю, ніби адмірал покликав до країни німців і швейцарців, з якими Карл не впорається. «Називай його й далі батьком рідним», — холодно докинула мати. Католики, сказано йому, вже вирішили вдарити на протестантів, але без нього, без Карла.
— Ти, розтелепо, сидиш між одними й другими, як між двома стільцями, і ті й ті вбачають у тобі ворога, — сказав йому брат д'Анжу, який ще ніколи не говорив з ним так. Принаймні його Карл зрозумів, і ще він розумів пана де Тавана. А торохтіння трьох італійців лишалося йому тим незрозуміліше, чим голосніше й нахабніше намагались вони звертатися до нього французькою. Всі тут раптом заговорили зовсім не таким тоном, як мав право сподіватися король. І вже через саме це Карл відчув себе неначе кимсь іншим, не самовладним монархом. Адже король має бути неприступний, як на Карловому портреті, він тримає людей на відстані манерою стояти, іти, поглядати скоса.
Карл Дев'ятий випроставсь якомога величніше — наскільки дозволяла нічна сорочка, в якій він заплутався ногами. Скосивши погляд, він оголосив цим своїм непроханим гостям: правосуддя має здійснитись.
— Вину Гізів виявлено. Я їх покараю. Така моя воля.
— Не твоя, — відрубала пані Катрін. — Це воля твоїх гугенотів, а ти — знаряддя в їхніх руках, бідолашний мій сину. А коли ти допитаєш Гізів, то дізнаєшся, що вони тільки виконали вказівки твоєї матері й твого брата, бо це ми наказали стріляти в адмірала, щоб урятувати тебе.
Цю жахливу річ вона повідомила, нітрохи не піднісши тону, і навіть знизала плечима. І тому Карл у першу мить ще не збагнув усього змісту її слів. Він досить спокійно перепитав:
— Це ти наказала? Не може того бути, мамо!
Вона сиділа перед ним і дивилась на нього знизу вгору, не відводячи погляду. Троє італійців уже знов хотіли заторохтіти. Але д'Анжу спинив їх; самого його трусило, і він насилу стримував той дрож. Це була небезпечна хвилина: недаремно материн улюбленець не радив їй відкривати правду. Але вона не послухалась, бо вважала, що ця правда, тверда, як палиця, піде на користь її бідному синові.
— Так, це я наказала, — підтвердила вона, сидячи перед ним, звівши до нього погляд і стежачи, що робиться в його душі. А Карл спочатку зблід, тоді почервонів, сіпнувся до дверей і знову ступив назад. Секунду чи дві він мав твердий намір покликати варту й заарештувати всіх, у тому числі й матір.
Але цього не сталось. Обличчя йому враз налилося кров'ю, і він аж захитався.
— Сядь, сину, — порадила пані Катрін, а своєму улюбленцеві поглядом звеліла, щоб не трусився: нема чого. «Цей різник не знає, на що зважитись, — подумала вона пре Карла Дев'ятого. — А я вчиню так, що Габсбурги будуть задоволені, та й сузір'я цього хотіли. З усім я в згоді».
Карл зіперся на стілець і злісно процідив крізь зуби:
— В монастирі б вам заховатись, пані, бо ви зробили мене вбивцею мого найкращого друга й накликали на мене прокляття сучасників і нащадків.