Молоді літа короля Генріха IV

— Коли я справді помру, прийми мене зразу в своє царство, щоб я впокоївся серед блаженних.

Адміралові Коліньї довелось-таки поборотися за цей мерзенний світ, і спокій був би йому дуже до речі.

Та одне ще гнітило його, в одному ще хотів він переконати бога, який, можливо, дивився на це діло інакше. І коли він звертався до неба, в душі його лунали ще й інші слова; нараз він їх вимовив уголос:

— Я не винен у смерті Гіза. Господи! Я цього не зробив.

Він висловив ту думку, слова пролунали; не було тільки певності, чи справді вони дійшли до неба і чи воно їх прийняло. І їх проводжав погляд, сповнений тривоги. Та в цю мить до кімнати ввійшов король Франції.

Він щойно пообідав — була вже друга година, — і його супроводили мати, брат — герцог Анжуйський — і численні вельможі, серед них і король Наваррський зі своїми протестантами. Карл Дев'ятий підійшов до ліжка пораненого й заговорив:

— Батьку мій, вам завдано рани, а мені — болю. Присягаюсь відомстити так жахливо, що моя помста ніколи не зітреться з людської пам'яті.

Від цих слів пані Катрін та її синові д'Анжу стало трохи моторошно. Всі погляди мимовільно звернулися до них. А вони бачили, що серед присутніх більшість — протестанти. Але вони знали, що надворі герцог Гіз ужив належних заходів. Одначе тепер їм довелося слухати, як старий заколотник виставляє себе перед королем єдиним вірним другом. І про що клопочеться цей чоловік, що однаково має вмерти! А Коліньї казав:

— Чи це не ганьба, ваша величносте, що в вашій таємній раді не можна обговорити жодної справи так, щоб про те не дізнався відразу герцог Альба?

На ці слова Катерина Медічі подумала, що негоже було б якраз протилежне. Для цієї дрібної італійської княгині владу над усім утілювали тільки Габсбурги. Королівство? Вона відстоювала його і в цю скрутну годину присяглася кривавою різаниною захистити його від руйнівників-єретиків. Вона робила це заради себе самої, тільки заради власної, старої, немічної особи, але силу для цього черпала в своїй покірності всесвітній державі.

Коли адмірал докінчив свою мову, що являла собою одну суцільну скаргу й відверте надужиття привілейованого становища людини, яка лежить на смертному ложі, він зажадав від збентеженого Карла ще й розмови без свідків. Король і справді попросив матір і брата відійти від ліжка. І вони відступили на середину кімнати. В ту хвилину їх оточували самі протестанти, стара королева та її улюблений син опинилися цілком у руках чималого гурту дворян-гугенотів. «Вам досить наважитись, у цю мить ви сильніші. От добре, що ви не такі, як я! Ви вірите в закон, і це вас губить. Скільки разів я ламала власні едикти й глумилася з вашої свободи совісті, а ви знов і знов вірили мені — й тепер повірите кожному слову мого бідного недотепного сина. Вас ніщо не врятує, ви заслужили таку долю. Ви, звичайно, нічого не заподієте мені, поки ще маєте змогу; але остання ваша нагода скоро минеться!»