Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Спати вже не варто. Я пограю в м'яча, поки встане король Карл, а тоді піду нагадаю йому про його обіцянки й наполяжу, щоб він їх виконав.
Королева Маргарита радо з тим погодилась, бо дуже стомилася й сподівалась нарешті заснути, коли всі ці чоловіки повиходять.
На світанку — власне, то була ще тільки рано посвітліла літня ніч, — у одній з кімнат Лувру, що виходила вікнами на майдан і вулиці, стояли Карл Дев'ятий, його мати пані Катрін і його брат д'Анжу. Вони не говорили, бо прислухалися, дожидаючи, коли вдарить постріл з пістоля. Тоді вони знатимуть, що задумане почалося, й дивитимуться, як воно піде далі. Постріл ударив — і вони, раптом гарячково заквапившись, послали на вулицю Сухого Дерева гінця з наказом панові Гізу, щоб ішов додому й не робив нічого проти пана адмірала. Звичайно, вони знали, що вже запізно, й послали придворного з таким наказом лиш на те, щоб потім можна було хоч трохи виправдатися цим перед німецькими князями та королевою Англії, хоч трохи зменшити свою вину. І все ж вони цілком щиро хвилювались і квапились, віддаючи той уже марний наказ, — так, немовби ще лишалась якась надія. Пані Катрін та її улюбленого сина д'Анжу, власне, охопила трохи запізніла паніка: а що, як усе зірвалося! Лише Карл, дожидаючи повернення посланця, аж трусився в безглуздій сподіванці: а може, нічого не сталось і все це тільки наснилося йому.
Відповідь прийшла така, як і слід було чекати, і Карл відразу сховався за своє умисне божевілля. Репетуючи на всю горлянку, щоб бачили, в якому він стані, король кинувся до своїх покоїв і там закричав, щоб Наварру й Конде привели до нього — приволокли зараз, негайно! Той наказ був зайвий, бо вони вже йшли до нього самі.
Дорогою вони почули крізь розчинене вікно дзвін на сполох. Вони зупинились, і жоден з них не важився сказати, що подумав, аж поки ту думку висловив сам Анрі.
— Ми в пастці.— І зразу додав: — Але ще можемо кусатись.
Бо кругом нього були його дворяни, вони заповнили весь перехід між покоями. Та ледве він почав їх підбадьорювати, як попереду, позаду й з обох боків порозчинялися двері й з них повалили озброєні люди. Перші впали Теліньї, зять адмірала, й пан де Пардайян, Більше Анрі побачити не встиг, бо його вже проштовхнули далі. Хтось ухопив його за руку і втяг у якісь двері. Разом з ним туди кинувся й Конде, бо в тисняві вони трималися пліч-о-пліч, щоб обороняти один одного. А затягши обох до кімнати, Карл сам замкнув двері. Вони були у нього, в його спочивальні.
Всі троє, стоячи під дверима, прислухалися до ґвалту за ними, до кровожерного крику, брязкоту зброї, гупання тіл, що падали додолу, передсмертного харчання й знов кровожерного крику. Коли всі заколоті поблизу випустили останній дух, той крик відкотився далі. В ньому вчувалося: «Слава Ісусу!» А ще: «Смерть! Смерть! Усіх повбивати!» Те завивання все даленіло: «Tue! Tue!»[79] — справді схоже на вовче виття. Воно котилося по всіх переходах і залах, у всі кінці, то наростаючи, то затихаючи. Хто його чув, міг подумати, ніби замок Лувр повний злих духів, а не дворян із озброєними загонами. Те, що робили тут людські руки, скидалось на якусь страхітливу ману. Всім трьом кортіло визирнути за двері: може, насправді нічого не сталось? Тільки помалу розливається світло серпневого світанку, а єдині справжні звуки — це віддих сонних людей?
Але ніхто не визирнув. Усі троє — і Карл, і обидва його бранці — цокотіли зубами й ховали очі один від одного. Той затулив їх руками, другий відвернувся до стіни, третій низько схилив голову.
— Вам, мабуть, теж здасться, що це не може бути правдою? — нарешті промовив Карл. Він уже був анітрохи не схожий на шаленця, відколи так пошаленіли ті, за дверима. — Але це правда, — запевнив він трохи перегодом, і водночас йому спало на думку, що треба сказати ще: — А винні в усьому ви самі. Нам довелось випередити вас, бо ви сплели змову проти мене й усього мого дому.
Це він уперше від свого імені висловив те, що втовкмачувала йому мати, пані Катрін, але далі не пояснив нічого. Конде запально відповів:
— Тебе я давно б міг уколошкати, якби хотів, бо нас у Луврі було вісім десятків дворян-протестантів, і ніякої особливої змови, щоб повбивати всіх вас, ми не потребували.
Анрі озвався:
— Я свої змови заварював у ліжку, з твоєю сестрою. — І знизав плечима, ніби про таке обвинувачення не варто й балакати. Він навіть зневажливо скривився, і в такому становищі було б дуже добре, було б просто рятівним виходом, якби скривився й Карл. Але той вирішив краще знов ошаліти, хоч би заради того, що він мав ще сказати своєму зятеві. Адже той навіть про адміралову смерть іще не знав! Тому Карл знову розкричався й почав твердити, ніби Пардайян, наваррський дворянин, що лежав тепер мертвий за дверима, передчасно прохопився й розкрив їхні наміри. Він буцімто голосно гукнув, що за адміралову руку буде відтято сорок тисяч рук.
79
Убивай! Убивай! (Франц.).