Зарубіжний детектив
- Автор: Эдигей Ежи, Зинкэ Хараламб
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0405-0
- Переводчик: Анатолій Литвиненко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Зарубіжний детектив». Краткое содержание книги:
Книгу складають романи:
ЗІНКЕ ХАРАЛАМБ. Любий мій Шерлок Холмс
КВАШНЕВСЬКИЙ КАЗИМИР. Загибель судді Мрочека
ЕДИГЕЙ ЄЖИ. Ідея в сім мільйонів
— А які то могли бути папери? Він не прохопився про це жодним словом?
— Ні, не скажу вам. Ніколи за час усього нашого багаторічного знайомства, краще сказати, навіть близької дружби, він не згадував мені про жодну справу, яку вважав би таємницею. Може, якась давня незначна любовна історія?
— Може… — Желеховський зітхнув, похитав головою. — Таки справді ніколи вже не дізнаємось про це… Як би там не було, але довідався від вас про дві речі. Найперше, що заповіт зроблено недавно. Коли це саме було?
— Тижнів зо два тому. Дату поставлено на документі.
— Ну, не важко перевірити…
— А друга річ, пане капітан?
— Друга — знищення паперів, котрі не повинні були потрапити до рук родичів. Виходить, і заповіт, і те спалення вчинено більш-менш одночасно… Мені важливо дізнатися, чи суддя загинув трагічно, випадково, а чи…
— Чи… — повторив Гольдштейн.
— Чи вчинив, наприклад, самогубство?
— Самогубство? Станіслав?! Це виключено! Він був не таким чоловіком, щоб кінчати самогубством! Врешті-решт, чого б це мав він так вчинити?
— Цього я не знаю. Я майже певен, що все відбулося так, як вважають усі в містечку. Одначе я не цілком певен. Мрочек був суддею, крізь чиї руки проходили всі найважливіші злочини в нашому повіті. Щоб переконатися, чи смерть його не була випадковою, мушу провести ретельне і кропітке розслідування. Наприклад, суддю хтось міг шантажувати…
— Дурниці!
— Може, й дурниці. Та навіть у цілком добропорядних людей, у найсильніших характерів є свої психологічні, так би мовити, закапелки. Мрочек міг винести помилковий вирок, а ця помилка стала для когось трагедією… Могла найти на нього хвиля слабкості, щось змусило вдатися до обману. Не знаю. Нічого зараз не знаю. А там, де не з'ясовано справжні причини, гай-гай, скільки виникає оцих «може»! Тепер мені важливо єдине: підтвердити, що це був нещасний випадок. Коли так, з чистим сумлінням зможу облишити цю справу… Попрошу вас нікому не розповідати про нашу розмову, Я довірив вам свої сумніви, сподіваюсь на вашу, як небіжчикового друга, допомогу. Ви знали його найбільше, і, мабуть, я ще проситиму вашої допомоги не раз. Не хочу, щоб це вас дивувало. І не хочу, щоб все містечко дізналося про мої сумніви.
— Гаразд! Моя робота, як ви знаєте, також пов'язана із збереженням таємниць. До того ж я теж не бажаю, щоб поповзли якісь плітки з приводу Стасевої смерті. Думаю, ви переконаєтесь у безпідставності своїх припущень… Коли знаєшся з людиною двадцять років поспіль і бачиш її щодня, ніякі важливі зміни в її духовному стані не обминуть вашої уваги. Мабуть, ви помиляєтесь.
— Буду страшенно радий, коли ваші слова справдяться. Та й, щиро кажучи, вірю, що воно так і буде… Ну, поїхали!
Нотаріус жваво вибрався на заднє сидіння.
8. ЩОБ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНУВСЯ З МОРЯ!
Доктор Ясінська, розвіваючи полами незастебнутого халата, поминула довгий білий коридор й затрималася перед скляними дверями з табличкою: «Завідувач».
— Прошу вас… — пропустила поперед себе Галину. Мрочек увійшов останнім і нечутно причинив двері. — Сідайте.
Трохи помовчали.
— А тут непогано… — щоб порушити мовчанку, сказав Тадеуш, — навіть і не думав, що у вас така велика лікарня.
— У нас є всі необхідні відділення. Вже багато років воюю, щоб покінчити з практикою відсилання важкохворих до воєводської лікарні. Повітова лікарня повинна, я вважаю, не лише виконувати функції амбулаторії та родильні… але зараз не про це мова… Хотіла б ще додати: коли вирішите залишитись у нас, матимете цілком пристойні умови праці. Гадаю, що наші кабінети і операційні зали обладнані не гірше деяких варшавських. Та, певно, до цієї теми ще повернемося… — Вона усміхнулась вперше за весь час їхнього знайомства. Але одразу ж споважніла, ведучи далі: — Те, що маю сказати, носить приватний характер. Приховувати нічогісінько не маю наміру. Я двадцять п'ять років уже лікарюю і тільки двічі порушила настанови, прийняті в нашій роботі. Підкреслюю — настанови, а не лікарську етику, бо впевнена, що залишилася вірна їй завжди — і в цих обох випадках також. Перший з них стався майже двадцять років тому, а другий — два дні тому…
Вона замовкла й запалила сигарету. Ні Галина, ні Тадеуш не обізвалися й словом.
— Обидві ці випадки стосуються мене і… вашого дядька.
— Мого дядька?
— Так. Мушу почати з часу, коли ми всі щойно сюди прибули. Я приїхала чи не найпершою, була ще молодою, надзвичайно захопленою своїми обов'язками. Тепер чомусь не дуже чути, щоб молодим фахівцям довіряли повністю і відбудову, і обладнання, і керівництво таким чималим господарством. А тоді бракувало лікарів… Ваш дядько прибув невдовзі після мене. Він мені сподобався: характер мав, може, й дещо сухуватий, але як на ту пору хаосу видався мені зовсім не буденним. Дякуючи таким людям, як він, можна було повірити, що нарешті запанує тут порядок і законність…