Зарубіжний детектив
- Автор: Эдигей Ежи, Зинкэ Хараламб
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0405-0
- Переводчик: Анатолій Литвиненко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Зарубіжний детектив». Краткое содержание книги:
Книгу складають романи:
ЗІНКЕ ХАРАЛАМБ. Любий мій Шерлок Холмс
КВАШНЕВСЬКИЙ КАЗИМИР. Загибель судді Мрочека
ЕДИГЕЙ ЄЖИ. Ідея в сім мільйонів
— З того, що я знаю про нього, а знаю небагато, виходить — наш суддя Мрочек був дуже крутим чоловіком.
— Можливо, можливо… Але це не свідчить, що він мав поганий характер. Просто був несхибним у своїх переконаннях. Ті, хто це порушували, були для нього неповноцінними людьми… Однак серце мав добре. Певно, був здатний і на любов до сім'ї, хоч не мав дружини й дітей. Після смерті брата, коли племінник одружився, він їздив на весілля і відтоді все говорив, що хотів би, щоб вони жили в нього. Писав до них листи. Намагався усе зробити, щоб переконати їх в необхідності поселення тут, у Порембі. Недавно прийшов до мене і склав заповіт. Ви, капітане, могли б наректи це з його боку передчуттям, — він майже непомітно усміхнувся, — але я знаю, що Станіслав зовсім не передбачав своєї швидкої смерті і не тому оформив письмово останню волю свою. Просто хотів показати той заповіт молодятам, коли вони приїдуть. Можна сказати, що заповіт мав би їх морально шантажувати, чи що. Та він про це й не думав. Був переконаний, говорячи зі мною про цей документ, що зробить приємну несподіванку для племінника.
— Який зміст того заповіту?
— Не знаю, чи варто розказувати про це зараз? Але суддя не зажадав, щоб той документ запечатали, і не прохав мене навіть про збереження таємниці. Наскільки знаю, він не хотів робити з своєї останньої волі жодного секрету. Зрештою, похорон уже відбувся, а закон твердить, що заповіт має вступити у дію одразу ж по закінченні жалобних церемоній. Завтра хочу ознайомити з ним зацікавлених осіб.
— То, певно, ніщо не стоїть на перешкоді, щоб я міг кинути оком на той документ?
— Гадаю, що ні… — відказав після недовгого вагання Гольдштейн. — Щоправда, вони повинні бути першими, хто ознайомиться з текстом заповіту, але оскільки ви представник влади і не маєте ніякого особистого в тому інтересу…
— Звісно, — посміхнувся Желеховський. — Хіба що суддя Мрочек переписав усе ним заощаджене нинішньому комендантові повітової міліції. Та, думаю, це не спало йому на думку.
— Маєте рацію. У заповіті таки нема подібного розділу, — відповів старий нотаріус цілком серйозно.
Опинилися вже біля цвинтарних воріт. Желеховський підійшов до свого мотоцикла.
— Ви б не хотіли під'їхати зі мною? — спитав з деяким сумнівом у голосі.
— А чого ж? Сяду. Я ще не такий старий і недолугий, як можуть подумати молодики вашого віку, потай гордуючи сивим волоссям. Тільки прошу, не дуже швидко їдьте, бо ще загубите мене по дорозі… То я сяду? Чи ви хочете, щоб біг услід за цією пекельною машиною?!
Він підійшов до мотоцикла і раптом застиг на місці, спершись долонею на сідло.
— Що? — усміхнувся Желеховський. — Роздумали? То, може, я сам навідаю вас у конторі через годину?
— Ні, ні! Не те. Я їду з вами… Тільки оце раптом дещо пригадав собі, капітане.
— Слухаю вас.
Гольдштейн похитав головою і нічого не відповів.
— Це стосується мого останнього запитання?
— Так… Ви питали, чи не помітив я чогось незвичного, небуденного, — поправився швидко, — в поведінці Стася… тобто судді Мрочека.
— Еге ж, питав…
— Отож… але хіба це може мати якесь значення?
— Кажіть, кажіть. Часом речі на перший погляд малозначущі стають… — він обірвав, а потім продовжив. — Ну, то що ж там такого було?
— Е-е, дрібниці. Ми вечеряли, як ви знаєте, по черзі то в нього, то в мене. У нас спільна, тобто була спільна служниця. Так вже повелося. Просто хотіли менше клопоту їй завдавати, щоб не бігала від дому до дому, розносячи ту ж саму страву. Зрештою, ми обидва не гурмани… Та не в цьому справа. Напередодні його смерті вечеряти випало у Мрочека. Щойно я увійшов, як почув запах паленого. Сказав йому відразу, бо, думаю, не помітив сам, а може, іскра з сигарети десь упала… Але він пояснив, що тхне з печі. «Спалив сьогодні добрячий стос свого минулого, — так дослівно і сказав. — Стоси паперового непотребу. Не хотів, щоб Тадек…» І махнув рукою. Більш не додав ні слова, ну, а я, звісно, і не допитувався. Тадек — це племінник. Як бачите, все це зовсім незначне. Але я подумав собі, що, може, ви й питаєте про щось схоже.
— Цікаво…
— Я міркую, йшлося тільки про те, щоб племінник, який житиме в нього, випадково не натрапив на папери, яких, може, не повинен був бачити. Кінець кінцем кожен з нас має якісь приватні справи, котрих не хоче показувати іншим. Хай навіть і не важливі, не великі таємниці. Ви ж знаєте людей. Часто дріб'язок може перетворитись у найбільшу таємницю.