Зарубіжний детектив
- Автор: Эдигей Ежи, Зинкэ Хараламб
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0405-0
- Переводчик: Анатолій Литвиненко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Зарубіжний детектив». Краткое содержание книги:
Книгу складають романи:
ЗІНКЕ ХАРАЛАМБ. Любий мій Шерлок Холмс
КВАШНЕВСЬКИЙ КАЗИМИР. Загибель судді Мрочека
ЕДИГЕЙ ЄЖИ. Ідея в сім мільйонів
Висока жінка, котра стояла поруч бургомістра, попрямувала до алеї. Траурна церемонія закінчувалась.
Нотаріус Гольдштейн ще раз витер очі, сховав хустинку, а потім поспішив за високою жінкою. За хвилину порівнявся з нею, якийсь час ішли поряд мовчки.
Комендант міліції, котрий весь час стояв осторонь, майже ховаючись за стовбуром столітнього дуба, провів їх поглядом, а потім знову подивився на свіжу могилу й людей, що зосталися довкола неї.
Тим часом Гольдштейн мовив приглушеним голосом:
— Я хотів би познайомити вас з тим молодим лікарем, племінником судді. Його дружина також медик, стоматолог. Здається, хотіли б лишитися тут і…
— Ну, звісно… — відповіла, не повертаючи голови, низьким голосом, чітко, наче актриса, вимовляючи кожне слово. — З великим задоволенням познайомлюся з паном Мрочеком. Ви ж знаєте, як бракує нам тут кваліфікованих спеціалістів.
— Спасибі. Я, власне, це тільки й хотів почути… вірніш, — поправився, — був переконаний, що іншого від вас не почую.
— Але ж… — ще одна маленька пауза, — може, сьогодні не дуже вдала нагода для якихось ділових розмов? Гадаю, якщо доктору Мрочеку потрібні… ми, то він і сам втрапить до лікарні. Боюся тільки, що молодим людям із столиці наше життя і праця здадуться одноманітними. Найкраще буде, як самі добровільно зголосяться. Тоді матимем можливість якнайприхильніше до них поставитися.
— Ви… — нотаріус прискорив крок, ледь не перетнувши їй дорогу. Був набагато нижчий від неї. Стояв зараз, задерши голову, щоб дивитися їй в очі. — Ви і я добре знаємо, як все це було. Але вже стільки років минуло. І він лежить у могилі, адже так? Я дуже зрадів, коли побачив вас тут сьогодні. Боявся, що можете не прийти.
— Я член міської ради, а голова попрохав нас усіх, щоб…
— Я розумію. Але ви могли й не прийти, якби не за хотіли. А однак прийшли. Чому? Я знаю чому…
— Я не хотіла б згадувати тих давніх, тепер вже неістотних справ…
Вона зробила рух, наче прагнучи обійти нотаріуса. Видно, вважала розмову закінченою.
— Він був моїм другом… — низенький чоловічок схилив голову. — Помер. Усі ми смертні. Знаю, ви думаєте, що він вас скривдив. Але я знав його. Все своє життя аж до останньої миті він вірив, що закон сильніший всіляких людських почуттів. Вчинив тоді так не тому, що хотів нашкодити вам… тобто не міг брати до уваги, розслідування чиєї справи провадить суд. Завжди казав мені, що вчинок важливіший, аніж наша думка про нього. Діяв так, як міг, бо не вмів інакше. Та я не за нього хочу просити… Знаю вашу порядність, інтелігентність. Це не комплімент. Справді так думаю. І знаю, що його останнім бажанням було, щоб цей молодий чоловік тут залишився. Тож дуже прошу вас, щоб… щоб спогади не зачепили людину, котра нічого спільного не мала з образою, завданою вам… не зачепили його племінника.
Їх поволі обминали люди. Групами, поодинці. Висока жінка гострим поглядом зміряла старого нотаріуса, розкрила було вуста, ніби хотіла сказати щось, але відразу ж знову зімкнула. Нарешті промовила стиха:
— Як ви можете подумати, що я так вчиню? Я ж сказала, що нам дуже потрібні спеціалісти. Молодий, здібний лікар був би для лікарні на вагу золота, але не вимагайте, щоб…
Знову обірвала.
— Чому ж? Усім відомо, що завідувачка лікарні і небіжчик Станіслав не жили… не жили в злагоді. Кожен розцінить це лише як хороший, людяний жест з вашого боку, коли ви з власного бажання…
Багатозначно кивнув головою, показавши на людей, яких Ясінська не бачила за своєю спиною.
— Я відрекомендую їх вам. Ви ж не проти, правда?
— Звичайно, не проти. Чи усвідомлюєте ви, що говорите?
— Прошу пробачення. Зовсім не хотів образити вас. Але… Я дуже за це вболіваю.
— Я не тому не бажаю знайомитися з доктором Мрочеком у цю мить і розмовляти з ним про влаштування на роботу, що дядько його колись несправедливо повівся зі мною, а тому, що…
Не скінчила, бо низенький нотаріус метнувся з дивною для згорбленого вже й посивілого чоловіка спритністю і зник з поля зору. Мимохіть оглянулася.
— Пані завідувачка дозволить?.. Це і є подружжя Мрочеків, про яких щойно йшлося. А це доктор Ясінська.
Спокійно витримав погляд завідувачки. Зрештою, він був такий миттєвий, що ніхто сторонній і не міг би вгадати його значення.
— Дуже приємно з вами познайомитися… — сказала, подаючи руку Галині. — Вірніш, було б значно приємніше, якби не ці сумні обставини, за яких вас зустріла. Прийміть моє співчуття, докторе. Ваш дядько був… був… — ще одна невловима пауза. Доктор Ясінська не належала до людей, що навчились приховувати свої справжні почуття, — був людиною всіма шанованою, і смерть його, безсумнівно, втрата, так, безсумнівно…