Чаликушу

Знічено розповідала я їй свою нічну пригоду й уся тремтіла. Я не приховувала анічого. Стара жінка слухала похнюпившись і мовчала. Я закінчила й, похиливши голову, простягнула до неї руки, а потім звела догори й очі, мовби благала, щоб її відповідь хоч трохи втішила мене:

— Мюдіре-ханим, ви прожили більше, ніж я, ви більше й знаєте. Бога ради ж, скажіть мені правду. Невже тепер мене матимуть за погану жінку?

Моє питання глибоко вразило мюдіре-ханим. Несподівано я побачила, як розхвилювалася ця стара жінка.

Вона взяла мене за підборіддя й повернула мою голову до себе так, щоб зазирнути мені у вічі. Але глянула вона не так, як це робила не раз мюдіре-ханим у школі. Це був не байдужий погляд чужої людини. Мене погладила по щоці кохана матуся, яка розуміє усе.

— Феріде, — почала жінка тремтячим голосом, руками ж вона гладила мої руки, які лежали в неї на колінах. — Я й не думала, що в тобі стільки цноти, що ти чисте ще дитя. Так, тобі самій ще потрібен хтось, щоб захистив тебе. Я бачу, що ти повинна ще біля мене отут сидіти. Та ба!.. А школа…

Але ж Назміе! Я багато чого знаю, дочко, і все розумію. Та світ цей такий, що доводиться приховувати багато того, про що знаєш. Назміє — гидке створіння. Я хотіла вже не раз позбавити школу від ці$ї лиходійниці, та марно. її з цього місця не проженеш. Коли в неї стільки опікунів, від мутасарифа й полковника і до батальйонних імамів. Та й хто так улесливо походжатиме перед нашими шляхетними дамами, коли не стане тут Назміє? Хто гратиме на уді й танцюватиме по ночах на гульках, де нишком розважаються наші вельможні чиновники? Або хто постачатиме таким марнотратникам, як цей Бурга-неттін-бей, отаких як ти цнотливих, чистих і вродливих дівчат? Феріде, я знаю, вони діяли за планом. Цей Бур-ганеттін-бей — старий джигун. Він проциндрив уже всю батьківщину. Скільки нещасних дівчат ошукав він у своєму житті, а скільком родинам поруйнував життя? Для нього, честолюбного, існує тільки одне — будь-що запопасти в руки юну дівчину, про красу якої розмовляє все місто. Найбільша слава для нього — завести в залу на гульки, де п’ють такі самі джигуни, за руку дівчину, котру молоді офіцери, подзенькуючи шаблями, чекають на вулиці, щасливі вже з того, що побачать її бодай у напинальці, і примусити тих гульвіс заздрісно кричати: «Слава Бурганеттін-беєві!» Особливо ж після того, як усім стало відомо, що ти розмовляла з Іхсан-беєм. Ось так, дочко. Вони звернулися до Назміє, хто знає, чого їй наобіцяли, аби тільки погратися з тобою. Дякувати, що ти ще порятувалася. Ось тільки жаль, що мушу сказати таке: тобі ніяк не можна тут лишатися. За два дні про це знатиме все місто. Ти повинна виїхати» вже першим пароплавом. Чи є в тебе куди? Якісь родичі чи хто, га?