Iсторичнi есе. Том 1
- Автор: Лисяк-Рудницький Іван
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Iсторичнi есе. Том 1». Краткое содержание книги:
Книжка розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
Кількість історичних “фактів” — безмежна. Щоб не загубитися в цьому хаосі, дослідник мусить дотримуватись певних порядкуючих критеріїв, наприклад, періодизаційної схеми. У практиці історик часто не усвідомлює собі своїх порядкуючих критеріїв; він іде шляхом, протертим попередниками, і традиційну схему сприймає як самозрозумілу. Однак у розвитку історичної думки раз-у-раз виринає конечність ревізії таксономічних принципів. Наприклад, такі поняття, як “середньовіччя”, “Ренесанс” тощо, зовсім не такі ясні і прості, як може здаватися непосвяченому. Зокрема, в молодій області історичних дослідів, що нею є історія 19 ст., яка являє собою непроглядне поле, наїжачене різними інтелектуальними вовчими ямами, справа порядкуючих критеріїв заслуговує на спеціальну увагу.
II. ХРОНОЛОГІЧНА СХЕМА
Який часовий зміст вкладаємо в поняття — “українське 19 століття”? Якщо розуміти це не календарно, але як історичну добу, тоді доводиться почати від ствердження, що воно тривало довше, ніж сто років: не від 1800 до 1900, а від 1780-их років до 1914. Іншими словами, українське 19 століття охоплює час приблизно 130 років, від кінця козацької державности до першої світової війни. Нашим завданням буде спочатку визначити початок і кінець доби, а потім перейти до її внутрішньої періодизації, себто до поділу 19 століття на коротші епохи.
Події, які знаменують кінець “старого режиму”, це великі здвиги, що наступили у Східній Європі, зокрема на українських землях, в останній третині 18 ст., а з другого боку, одночасна ліквідація козацької автономної державности, себто Запоріжжя й Гетьманщини. Згадані міжнародні події — це поділи Польщі — перший (1772), що передав Галичину Австрії, та другий (1793) і третій (1795), що поширили владу Росії на Правобережжя — та великі російсько-турецькі війни часів цариці Катерини II, що в їх висліді весь північний берег Чорного моря був опанований Російською імперією (Кучук-Кайнарджійський мир 1774, що ним Росія анектувала Озів, Керч і землі між Дністром і Богом; анексія Криму 1783; Яський мир 1791, що пересунув границю до Дністра). Територіяльний уклад, що утворився на українських землях під кінець 18 ст., перетривав, із незначними змінами, аж до першої світової війни. Щодо ліквідації козацького самоврядування, то вона не наступила відразу, а розтягнулася на приблизно два десятиліття. Коли б ми мали тут зупинитися на якійсь одній даті, як на межовій, то нею не буде ані примусове зречення останнього гетьмана, Кирила Розумовського (1764), ані навіть зруйнування Запорізької Січі (1775). Щойно скасування полкового устрою Гетьманщини й поширення на її територію загальноросійської адміністративно-провінційної організації (1781), заведення на Україні кріпаччини на московський лад (1783) та надання колишній козацькій старшині прав російського дворянства (1785) — допіру сукупність цих трьох факторів створювала історичний перелім, який остаточно й безповоротно закінчував козацьку добу.
Однак треба тямити, що те, що мало вирішальне значення, це не так згадані події зверхнього порядку, як внутрішній переворот у світогляді тогочасної української провідної верстви, її відмова (принаймні, якщо йдеться про велику більшість її членів) від дальшого відстоювання політичної автономії вітчизни та прийняття нею всеросійської державної ідеології. Кардинальне для зрозуміння всієї дальшої української історії питання про причини русифікації козацької аристократії не дочекалося досі належного висвітлення в нашій історичній науці. На цьому місці обмежуємося заувагою, що упадок Гетьманщини не був історично відокремленим явищем. 18 ст. (доба “просвічення”) в усіх частинах Європи посилювало нахил до державної централізації й до нищення самоуправної організації провінції чи підлеглих країн. Протягом століття втратили свій дотогочасний автономний статус Катальонія, Шотляндія й Ірландія, Бретанія й Лянгедок. Австрійський абсолютизм успішно зліквідував відносну самобутність Чехії й намагався зробити це саме в Угорщині й Бельгії. Навіть польська Річ Посполита, що сама стояла на краю загибелі, в останньому свойому передсмертному акті, знаменитій Конституції 3 травня (1791), встигла позбавити Литву її традиційної автономії. Гідне уваги, що ці централізаційні заходи, як правило, не зустрічали сильного опору. Самоврядування земель втілювалося в станових привілеях; наприклад, автономія Гетьманщини збігалася з “правами й вольностями” козацького стану, зокрема старшини. У 18 ст. становий лад уже явно відживав свій вік і народні маси виявляли мале зацікавлення обороною автономних установ, що в них вони не брали участи. Знову ж члени упривілейованих меншостей погоджувалися з втратою незалежного становища рідних країн, якщо їм це компенсувалося відкриттям дверей для службової кар’єри на ширшій арені. Це явище можна спостерегти в різних частинах Європи. Князеві Кавніцові, чехові, що був австрійським канцлером за Марії Терези та Йосифа II, відповідає його молодший сучасник, князь Безбородько на посту канцлера Російської імперії за панування Катерини II і Павла I.