Iсторичнi есе. Том 1

У світогляді галицького народовецького табору, що сформувався в 1860-их роках, міцно бриніла антиклерикальна струна. Це не було відкидання релігії як такої, і тому цього явища не слід змішувати з філософським вільнодумством, що прийшло до голосу щойно пізніше, у поколінні Франка, і своїм засягом обмежувалося вузьким колом людей, тоді як антиклерикалізм, безперечно, був явищем масовим. Це був ресантимент проти гегемонії “попів”, проти претенсій “святоюрців” на монополію представництва української справи Народовці протестували проти кастової виключности та егоїзму “святоюрців-старорусинів”, проти їх сервілізму перед Віднем та оглядання в бік Москви, проти забуття господарських і освітніх потреб селянства та проти їхніх панських примх (наприклад, насаджування т. зв. язичія, як уявного “літературного язика вищого стилю”). Все це точна паралеля до гострих обвинувачень, що їх проти своїх “панів” підіймали наддніпрянські народники, наприклад, негативне ставлення до козацької старшини у творах народницьких істориків Костомарова й Лазаревського, безпощадна критика польсько-української шляхти з боку хлопоманів, очолених Антоновичем, тощо. Все ж розвиток пішов у Галичині іншим шляхом; він довів не до вилучення старої провідної верстви з української спільноти, але до такої диференціяції, що в ній було можливе співжиття старих і нових громадських сил у межах одного національного організму. Треба звернути увагу на факт, що від самого початку існування народовецького табору в його рядах знайшлися й представники духовенства, що не могло не притуплювати вістря народовецького антиклерикалізму. Поки що такі репрезентативні священики-народовці, як, наприклад, Степан Качала і Данило Танячкевич, творили меншість серед своєї верстви, що серед неї верховодили святоюрські “зубри”. Але кінець кінцем уклався, силою історичного розвитку, такий компроміс: наростання світської інтелігенції та загальна демократизація й ляїцизація громадського життя ступнево відсунули “попівську аристократію” від політичного проводу; духовенство прийняло модерну українську національну ідеологію, що проти неї воно у своїй масі так довго боронилося в ім’я архаїчного “старорусинства”; з другого боку, нова націонал-демократична й радикальна інтелігенція (яка, до речі, у великій частині складалася з синів священичих родин) прийшла до висновку, що церква в Галичині є всенародною цінністю і співучасть членів духовного стану в політичному й культурному житті національної спільноти є бажаною й легітимною.